Сага про Форсайтів
- Автор: Голсуорси Джон
- Год: 1988
- Язык: украинский
- Год: Дніпро
- ISBN: 5-308-00183-9
- Переводчик: Олександр Іванович Терех
- Жанр: Классическая проза
Электронная книга - «Сага про Форсайтів». Краткое содержание книги:
Сага про Форсайтів
ВЛАСНИК
В ЗАШМОРГУ
ЗДАЄМО В ОРЕНДУ
Романи
JOHN GALSWORTHY
THE FORSYTE SAGA
The Man of Property
In Chancery
To Let
З англійської переклав
ОЛЕКСАНДР ТЕРЕХ
КИЇВ ВИДАВНИЦТВО ХУДОЖНЬОЇ ЛІТЕРАТУРИ «ДНІПРО» 1988
В циклі соціально-психологічних романів видатного англійського письменника-реаліста Джона Голсуорсі (1867—1933) розповідається історія кількох поколінь родини Форсайтів, що охоплює цілу епоху в розвитку англійського буржуазного суспільства.
Передмова Анатолія Іллічевського
ISBN 5-308-00183-9
Український переклад, передмова.
Видавництво «Дніпро», 1976 р.
Художнє оформлення. Видавництво «Дніпро», 1988 р.
— Зачекайте хвилинку.
У невеликій вітальні, коли двері в хол зачинилися, він запитав поважно:
— Це одна з ваших протеже?
— Так. Тепер, завдяки вам, я можу дещо для неї зробити.
Він стояв, гладячи міцне підборіддя, що в свій час багато кого настрахало. Його засмучувала й лякала думка про те, що вона знається з цим знедоленим створінням. Чим вона може допомогти цій жінці? Нічим. Тільки сама забрудниться та ще, чого доброго, вскочить у якусь халепу. І він сказав:
— Прошу вас, бережіться! Люди схильні витлумачити все, що ми робимо, у якнайгірший спосіб.
— Я це знаю.
Її спокійна усмішка збентежила його.
— Ну, що ж, до неділі,— промовив він.— Бувайте здорові.
Вона підставила йому щоку
— Бувайте здорові,— повторив він.— Бережіть себе.
І він вийшов, відвернувши погляд від жінки на лаві. Додому він поїхав через Геммерсміт, збираючись заїхати в одну відому йому крамницю й сказати, щоб їй послали дві дюжини їхнього найкращого бургундського. Адже їй треба хоч інколи зігріти душу! Тільки в Річмонд-парку він пригадав, що вирушив був до міста замовити собі черевики, і здивувався, як йому могло спасти на думку таке безглуздя.
III
Легенькі привиди минулого, що завжди витають біля старих людей, ніколи ще так рідко не зазирали йому в очі, як протягом сімдесяти годин, що відділяли його від неділі. Натомість перед ним з'являвся дух майбутнього, заворожуючи його чарами незнаного. Старий Джоліон перестав непокоїтися і вже не ходив у гайок, бо вона обіцяла приїхати на сніданок. В їжі є щось на диво заспокійливе — зникає сила-силенна сумнівів, бо ніхто не пропустить сніданку чи обіду без дуже поважних причин. Щодня він грав із Голлі на лужку в крикет, посилав їй м'ячі, а вона била, готуючись подавати Джоллі, коли той приїде на канікули. Вона ж бо не була щирим Форсайтом, зате Джоллі — якнайщирішим, а Форсайти завжди б'ють, аж поки підуть на спочинок і доживуть до вісімдесяти п'яти років. Балтазар, який завжди крутився десь поблизу, кидався стрімголов до м'яча, лягав на нього, а слуга ганяв лужком, підбираючи м'яч, аж поки його обличчя починало блищати, як місяць уповні. І тому що час зустрічі наближався, кожен день був довший і ясніший за попередній. Увечері в п'ятницю він випив ліків від печінки — сильно кололо в боці і хоч йому дошкуляв не той бік, де печінка, кращих ліків годі й шукати. Кожного, хто сказав би йому, що він знайшов собі в житті нову турботу і що турботи йому вадять,— зустрів би твердий і трохи зневажливий погляд запалих сталево-сірих очей, які, здавалося, промовляли: «Я сам знаю, що мені краще». Він завжди знав і знатиме це довіку.
В неділю зранку, коли Голлі пішла з гувернанткою в церкву, він подався до грядок з полуницями. Там, у супроводі пса Балтазара, він уважно оглянув кущики і назбирав десятків зо два достиглих ягід. Йому важко було нахилятися, і в нього запаморочилася голова й почервоніло чоло. Поклавши полуниці на тарілку, він поставив її на стіл у їдальні, тоді помив руки й освіжив чоло одеколоном. Там, перед дзеркалом, йому впало в око, що він схуд. А який худий він був замолоду, ну просто як тріска! Гарно бути струнким — він не терпів товстунів; а проте його щоки, здається, надто вже глибоко позападали! Вона мала прибути поїздом о пів на першу і йти від станції дорогою повз Гейджеву ферму, а потім стежкою через гайок. І, зазирнувши в кімнату Джун, чи поставили там глечик з гарячою водою, він пішов їй назустріч, пішов помаленьку, бо щось дуже сильно калатало серце. Повітря було наповнене пахощами, співали жайворонки, і видно було велику трибуну Епсомського іподрому. Чудовий день! Мабуть, саме такого дня шість років тому Сомс привіз сюди Босіні подивитися на ділянку, де мало початися будівництво. Саме Босіні й вибрав місце для будинку — про це йому часто розповідала Джун. Останніми днями цей юнак не йшов з думки старому Джоліонові, наче його дух справді витав над останнім його витвором, сподіваючись побачити її. Адже Босіні — єдиний, хто володів її серцем, кому вона віддалася душею і тілом! У його віці все це, звичайно, годі собі уявити, але в ньому прокинувся давній приглушений біль, ніби привид ревнощів невідомо до кого; а також інше, благородніше почуття — жаль до цього кохання, що так рано загинуло. Лише кілька коротких місяців — і кінець! Отак воно буває на світі! Дійшовши до гайка, він поглянув на годинник — ще тільки чверть на першу, чекати двадцять п'ять хвилин! Але за поворотом стежки він побачив її на тому самому місці, де й першого разу, на старій колоді, й зрозумів, що вона, певно, приїхала попереднім поїздом, щоб посидіти тут години дві на самоті. Дві години її товариства — пропали! Які згадки так приваблюють її до цієї колоди? Його обличчя виказало цю думку, бо вона зразу ж мовила: