Сага про Форсайтів

— Я б хотіла, дуже хотіла; але ж тут — Джун. Коли вони приїдуть?

Старий Джоліон насупився.

— Не раніше середини наступного місяця. Яке це має значення?

— Ви сказали, що Джун пробачила мені; проте вона ніколи не зможе забути, дядечку Джоліоне.

Забути! Вона мусить забути, коли він того бажає.

Але, ніби у відповідь, Айріні похитала головою.

— Ви ж знаєте, що вона не зможе: таке не забувається.

Завжди це кляте минуле! І він сказав роздратовано й уперто:

— Гаразд, побачимо.

Він розмовляв із нею понад годину про дітей, про силу-силенну всяких дрібниць, аж поки під'їхала коляска, щоб одвезти її додому. І коли вона поїхала, він повернувся до свого крісла і довго сидів у ньому, погладжуючи щоки й підборіддя, заново переживаючи в думках весь той день.

Після вечері він пішов у свій кабінет і взяв аркуш паперу Кілька хвилин він сидів, не беручись за перо, потім устав і підійшов до свого шедевру «Голландські рибальські човни при заході сонця». Він думав не про картину, а про своє життя. Він вирішив відписати їй що-небудь у своєму заповіті; ніщо не змогло б так схвилювати тихі глибини його думок і пам'яті. Він відпише їй частину свого капіталу, своїх надій, звершень, здібностей, праці, що створили той капітал; він відпише їй також частину того, що йому не пощастило взяти від життя, бо він намагався жити, керуючися здоровим глуздом і твердими правилами. Але що ж йому пощастило взяти? «Голландські рибальські човни» мовчали. Він підійшов до засклених дверей і відчинив їх, розсунувши завіси. Надворі знявся вітер, і торішній дубовий листок, що випадково уникнув садівникової мітли, сунувся з тихим шелестом у вечірніх сутінках по вимощеній кам'яними плитами терасі. Цей звук єдиний порушував тишу, що панувала навкруги; із саду долинали пахощі недавно политих геліотропів. Пролетів кажан. Востаннє цвірінькнула перед сном якась пташка. І над самісіньким вершечком дуба засвітилася перша зірка. Фауст в опері продав свою душу за кілька років молодості. Безглузда вигадка! Молодості не купиш ні за які гроші — оце і є справжня трагедія! Неможливо знову стати молодим для кохання і для життя. Залишається тільки тішитись красою здаля, поки є ще час, і відписати їй що-небудь у своєму заповіті. Але скільки? І, ніби привілля тихої ночі заважало йому зробити ті підрахунки, він відвернувся від вікна й підійшов до каміна. На полиці стояли його улюблені бронзові статуетки: Клеопатра зі змією на грудях; Сократ; хортиця, що грається з цуценям; силач стримує баских коней. «Вони зостануться»,— подумав він, і в нього боляче стислося серце. Їм іще жити добру тисячу років! «Скільки?» Ну, принаймні стільки, щоб вона передчасно не постарілася, щоб її обличчя якомога довше не вкрилося зморшками, а золотаве волосся не взялося сивиною. Може, він проживе ще років п'ять. На той час їй буде за тридцять. «Скільки?» В ній не тече ані краплі його крові! Вірність життєвим принципам, від яких він не відступав ось уже більше як сорок років, відколи одружився й заснував таємничий осередок, що зветься родиною, навіяла йому застережливу думку: хто не рідний йому по крові, той не має права на його добро! Отже, цей намір — неприпустима розкіш. Марнотратство, потурання старечим примхам, забаганка здитинілого діда. Його справжнє майбутнє довірено тим, у чиїх жилах тече його кров, у кому він житиме після смерті. Він відвернувся від статуеток і стояв, дивлячись на старе крісло, оббите зеленою шкірою, яке служило йому роками і в якому він викурив не одну сотню сигар. І раптом йому здалося, що в кріслі сидить вона, вбрана в сіру сукню, духмяна, ніжна, граційна й дивиться на нього темними очима. Ет! Адже їй зовсім до нього байдуже: вона думає тільки про свого покійного коханого. Але вона тут, чи хоче вона того, чи ні, і тішить його своєю красою і грацією. Старий не має права нав'язувати їй своє товариство, не має права запрошувати її, щоб вона йому грала й дозволяла милуватися собою — і все це за спасибі! В цьому світі за втіху треба платити. «Скільки?» Зрештою, він людина багата; його син і троє онуків можуть обійтися й без тих кількох тисяч. Він надбав усе сам, мало не кожен пенні; він може залишити їх, кому схоче, може дозволити собі таку невеличку втіху. Він знову підійшов до бюрка. «Як я вирішив, так і буде,— подумав він.— Нехай собі думають, що хочуть. Я так вирішив — і край!» І він сів.