Твори в 4-х томах. Том 2

— Ви теж відчуваєте отой приплив щастя, коли щось має статися? — спитав Мекомбер, усе досліджуючи своє новонабуте багатство.

— Про це не заведено говорити, — відповів Вілсон, дивлячись йому в обличчя. — Люди більш полюбляють казати, що їм страшно. І майте на увазі, вас теж іще братиме страх, і не раз.

— А все-таки — ви почуваєте себе щасливим, коли треба діяти?

— Так, — сказав Вілсон. — Почуваю. Тільки розводитись про це не годиться. А то нічого й не лишиться. Жодна радість не в смак, якщо її перемелеш язиком.

— Ви обидва верзете бозна-що, — обізвалася Марго. — Ото й діла, що поганялися машиною за купкою безпорадних тварин, а вже заговорили, мов герої.

— Даруйте, — сказав Вілсон. — Я таки справді розбазікався.—

«Ага, вже занепокоїлась», — подумав він.

— Якщо ти не тямиш, про що ми говоримо, то, може б, кра-їце помовчала? — звернувся Мекомбер до дружини.

— А ти щось раптом став аж надто хоробрий, — презирливо відказала дружина, але її презирству бракувало певності. Вона чогось боялася.

Мекомбер засміявся невимушеним і добродушним сміхом.

— Ти знаєш, а таки став, — сказав він. — Справді став.

— Чи не запізно? — гірко запитала Марго. Вона ж бо стільки років як могла силкувалась налагодити їхнє життя, і в тому, до чого воно дійшло тепер, нічиєї вини не було.

— Для мене — ні,— відказав Мекомбер.

Марго промовчала, проте відсунулась ще далі в куток.

— Як по-вашому, годі вже чекати? — весело спитав Мекомбер, повернувшись до Вілсона.

— Можна піти глянути, — сказав Вілсон. — У вас лишилися патрони з суцільними кулями?

— Трохи є в зброєносця.

Вілсон гукнув по-суахілі до старшого літами зброєносця, що білував голову забитого буйвола; той випростався, дістав з кишені коробку патронів і приніс Мекомберові, який заправив магазин своєї гвинтівки, а решту патронів поклав у кишеню.

— Будете стріляти із спрінгфілда, — сказав Вілсон. — Ви до нього звикли. А манліхер залишимо в машині, у мемсаїб. Ваш зброєносець понесе штуцер. Я візьму свою бісову гармату. А тепер я маю сказати вам дещо. — Він залишив це наостанок, бо не хотів полохати Мекомбера. — Коли буйвіл нападає, він держить голову рівно й виставляє її перед себе, тим-то грубе під-ріжжя захищає його від будь-якого пострілу в череп. Бити треба просто в морду. Ще можна цілити в груди або, якщо стоятимете збоку, в шию чи лопатку. Коли буйвола поранено, добити його страх як тяжко. Тому не вигадуйте ніяких штук. Стріляйте в найпростіший спосіб. Ну от, голову вони уже облупили. Рушаймо?

Він гукнув зброєносців, ті підійшли, витираючи руки, і старший заліз у кузов машини.

— Я беру тільки Конгоні,— сказав Вілсон. — Другий залишиться відганяти птахів.

Коли машина поволі поїхала широкою галявиною до високих чагарів, що, мов зелений язик, простяглись уздовж висохлого річища, перетинаючи низину, Мекомбер почув, як стукоче його серце, і в роті у нього знов пересохло, але то було хвилювання, а не страх.