Твори в 4-х томах. Том 2
- Автор: Хемингуэй Эрнест Миллер
- Год: 1980
- Язык: украинский
- Год: Дніпро
- Переводчик: Владимир Иванович Митрофанов
- Жанр: Зарубежная классическая проза
Электронная книга - «Твори в 4-х томах. Том 2». Краткое содержание книги:
Із книги «СМЕРТЬ ПОПОЛУДНІ»
ПЕРЕМОЖЕЦЬ НІЧОГО НЕ ЗДОБУВАЄ,
ЗЕЛЕНІ УЗГІР'Я АФРИКИ
ОПОВІДАННЯ 1936 РОКУ
МАЄШ І НЕ МАЄШ
П'ЯТА КОЛОНА
ОПОВІДАННЯ ПРО ГРОМАДЯНСЬКУ війну В ІСПАНІЇ
ВИБРАНА ПУБЛІЦИСТИКА 1937-1939
3 тими самими австрійцями, яких вони тоді вбивали, він згодом катався на лижах. Ні, не з тими самими. Ганс, що пристав др нього в супутники на всю ту зиму, відбував війну в гірських стрільцях, і, коли раз вони вдвох пішли у видолинок над тартаком полювати на зайців, вони розмовляли про бої біля Пасубіо, про наступ на Пертіку й Асалоне, та він так і не написав про це ані слова. Ані про Монте-Корно, ані про Сьєте-Коммум, ані про Арсьеро.
Скільки ж це зим він прожив у Форарльберзі та Арльберзі? Чотири… Раптом йому спав на пам'ять і отой чолов'яга, що продавав лисицю, коли вони ходили в Блуденц купувати подарунки, і добрячий кірш із присмаком вишневих кісточок, і легкий вихор сріблястої куряви над стужавілим снігом, коли, співаючи «Гей-йо, наш Роллі!», ти мчиш до крутого спуску, злітаєш з нього навпростець, тоді трьома стрімкими поворотами поминаєш садок, перестрибуєш через рівчак і виїжджаєш на обмерзлу дорогу за готелем. Мерщій попускаєш кріплення, скидаєш лижі й ставиш їх до дерев'яної стіни, а у вікні бачиш світло лампи, і там, у курному, пропахлому молодим вином теплі, хтось награє на акордеоні.
— Де ми спинялися в Парижі? — запитав він у жінки, що сиділа біля нього на брезентовому стільчику тут, в Африці.
— У «Крійоні». Ти ж сам знаєш.
— Звідки мені знати?
— Ми завжди там спинялися.
— Ні. Не завжди.
— Там або ж в «Айрі-Катр», у Сен-Жермені. Ти казав, що любиш там жити.
— Любов — це купа гною, — сказав Гаррі.— А я півень, що заліз на неї і кукурікає.
— Навіть якби ти мав померти, — сказала вона, — то невже так доконче треба знищити все, що лишається по тобі? Чи ти повинен забрати все в домовину? Чи повинен убити коня і жінку, а сідло й зброю кинути в огонь?
— Атож, — відказав він. — Моя зброя — це твої кляті гроші. Мій кінь баский і моя зброя.
— Замовкни.
— Гаразд. Не буду більше. Я не хочу тебе ображати.
— Тепер це вже, мабуть, трохи запізно.
— От і добре. Тоді ображатиму й далі. Так веселіше. Те єдине, що я справді любив з тобою робити, тепер не для мене.
— Ні, неправда. Ти багато чого любив, і я робила все, чого тобі хотілося.
— Ой, бога ради, не хвалися!
Він подивився на неї і побачив, що вона плаче.
— Слухай-но, — сказав він. — Ти думаєш, мені самому приємно? Я й сам не знаю, що зі мною діється. Мабуть, це прагнення вбити іншого, щоб вижити самому, так я гадаю. Коли ми почали розмовляти, я був цілком спокійний. І в гадці не мав нічого такого. А тепер наче сказився і ладен хтозна-що тобі зробити. Не зважай на мене, серденько. Я ж бо справді кохаю тебе. Ти й сама знаєш. Я ніколи нікого не кохав так, як тебе.
Він збився на звичну брехню, що нею добував хліб свій насущний.
— Ти дуже добрий до мене.
— Ти повія, — сказав він. — Повійниця-благодійниця. Це вже поезія. Я тепер повен поезії. Гною і поезії. Гнилої поезії.
— Мовчи, Гаррі, ну що за диявол у тебе вселився?
— Не хочу нічого залишати, — сказав він. — Нічого по собі не залишу.
Прокинувся він аж надвечір. Сонце сховалося за гору, і долину оповила тінь; козенята трималися тепер далі від чагарів, майже біля самих наметів, і він дивився, як вони пасуться, раз по раз нахиляючи голови й помахуючи хвостиками. Нахабні птахи вже не чатували на землі. Вони важко повмощувались на дереві. Тепер їх було ще більше. Коло ліжка сидів його особистий бой.
— Мемссіїб пішла стріляти, — сказав хлопець. — Бвана чогось хоче?
— Ні.
Певне, пішла вполювати якусь дичину і, знаючи, що він любить дивитися на тварин, подалася ген від наметів, щоб не порудіти спокою в тій місцині, яку він міг бачити. «Вона ніколи ні-ч<аго не забуває,— подумав він. — Жодної дрібниці, про яку прочитала, або колись почула, або ще якось дізналася».
То не її провина, що вони зійшлися, коли він був уже спусто-іпений. Звідки жінці знати, що твої слова нічого для тебе не важать, що ти говориш їх тільки за звичкою, бо так тобі спокійніше? Відколи він перестав надавати ваги своїм словам, його брехня була жінкам любіша, аніж колись правда.
Не те головне, що він брехав, а те, що не мав за душею і слова правдивого. Він прожив своє життя, воно давно вже скінчилось, а тоді він став жити далі, серед інших людей, мав тепер більше грошей і подорожував по найкращих із знайомих місць, та й нові вибирав найкращі.