Твори в 4-х томах. Том 2

«Отже, вона збудила його, коли верталася, — подумав Вілсон, розглядаючи їх своїми холодними; незворушними очима. — То якого ж біса він їй попускає? Щ6 я йому — святий який абощо? Нехай би не давав їй попуску. А так сам винен».

— Як по-вашому, побачимо ми сьогодні буйволів? — запитала Марго.

— Цілком можливо, — сказав Вілсон і всміхнувся до неї.— А ви б не хотіли зостатися в таборі?

— Нізащо, — відказала вона.

— Може б, ви звеліли їй зостатися, — звернувся Вілсон до Мекомбера.

— Самі звеліть, — холодно відповів Мекомбер.

— Давайте краще без велінь, — добродушно сказала Марго, — і без дурощів, Френсісе, — додала, обертаючись до Мекомбера.

— Ви готові їхати? — спитав Мекомбер.

— Хоч зараз, — сказав Вілсон. — То ви хочете, щоб мемсаїб теж поїхала?

— Хіба вам не однаково, хочу я цього чи ні?

«А нехай йому чорт, — подумав Роберт Вілсон. — А нехай йому стонадцять чортів. То ось як воно тепер буде. Ну що ж, хай собі буде, коли так».

— Однаковісінько, — сказав він.

— А чи не хочеться й вам лишитися з нею в таборі й дати мені змогу самому вирушити на буйволів? — спитав Мекомбер.

— Я не можу, — відказав Вілсон. — Та й не варт говорити дурниці.

— Це не дурниці. Мені гидотно.

— Негарне слово — «гидотно».

— Френсісе, думай, будь ласка, що говориш, — промовила його дружина.

— Я й так думаю, аж більше нікуди, — сказав Мекомбер. — Ну чи їв хто колись таку погань?

— Щось негаразд із їжею? — спокійно запитав Вілсон.

— Не гірше, ніж з усім іншим.

— Ви б узяли себе в руки, друже, — мовив Вілсон упівголоса. — Один з хлопців, що прислужують за столом, трохи розуміє по-англійському.

— Ну й біс із ним.

Вілсон устав і, пахкаючи люлькою, пішов собі, говорячи щось мовою суахілі до зброєносця, який дожидав його осторонь, Мекомбер та його дружина лишилися біля столу. Він утупив очі в свою чашку з кавою.

— Якщо ти зчиниш скандал, мій любий, я тебе покину, — спокійно промовила Марго.

— Не покинеш.

— Можеш спробувати, то побачиш.

— Ти не покинеш мене.

— Ні,— сказала вона. — Я тебе не покину, а ти себе пристойно поводитимеш.

— Я — себе? Оце сказалаї Я — себе.

— Так. Ти — себе.

— А чому ти не спробуєш поводитися пристойно?

— Я давно вже пробую. Дуже давно.

— Ненавиджу цього червонопикого кнура, — сказав Меком-бер. — Дивитися на нього бридко.

— Та ні, він дуже милий.

— Замовкни, ти!.. — майже закричав Мекомбер.

У цей час перед тентом їдальні зупинилася машина, і з неї вилізли шофер та обидва зброєносці. Прийшов Вілсон і подивився на подружжя, що сиділо за столом.

— їдемо полювати? — запитав він.

— Так, — відповів Мекомбер, підводячись. — їдемо.

— Ви б узяли светр. їхати буде холоднувато, — сказав Вілсон.

— Я надягну свою шкіряну куртку, — відказала Марго.

— Вона у служника, — сказав Вілсон.

Він заліз уперед, до шофера, а Френсіс Мекомбер з дружиною мовчки сіли ззаду.