Твори в 4-х томах. Том 2

— Та я ж кохала тебе. Ти несправедливий. Я й тепер тебе кохаю. І завжди кохатиму. А ти хіба не кохаєш мене?

— Ні,— відказав він. — Мабуть, ні. Та й не кохав ніколи.

— Гаррі, що ти кажеш! Ти втратив розум.

— Ні. Я не маю чого втрачати.

— Не пий, — сказала вона. — Любий, не пий, я тебе прошу. Ми повинні зробити все, що тільки можна.

— От ти й роби, — сказав він. — А я стомився.

Тепер він бачив в уяві залізничну станцію в Карагачі і себе на пероні з рюкзаком за плечима, і ось уже ліхтар експреса «Сімплон — Орієн» розітнув темряву, — він тоді від'їжджав із Фракії після того відступу. Це було одне з оповідань, що їх він мав написати згодом, і ще про той сніданок, коли всі дивились у вікно на засніжені болгарські гори і секретарка з місії Нансена спитала старого, чи то справді сніг, і старий, зиркнувши й собі, відповів: «Ні, то не сніг. Для снігу ще зарано». І секретарка сказала іншим дівчатам: «От бачите, ніякий то не сніг», — і вони загомоніли всі разом: «То не сніг, ми помилилися». Але то був таки сніг, і, коли розпочався обмін населення, старий послав людей у засніжені гори. І вони блукали серед того снігу, аж поки загинули ще до кінця зими.

Сніг був і в Гауерталі, він ішов цілий різдвяний тиждень, — того року, коли вони жили в лісорубовій хаті з величезною кахляною грубою, що займала півкімнати, і спали на матрацах, набитих буковим листям; це тоді до них пришкандибав дезертир, насилу тягнучи по снігу скривавлені ноги. Він сказав, що за ним женеться поліція, і вони дали йому вовняні шкарпетки й затримали поліцаїв балачкою, аж поки слід його замело снігом.

У Шрунсі на перший день різдва сніг так яскрів проти сонця, що аж очам було боляче, коли дивитися з вікна пивнички на тамтешній люд, що вертав додому з церкви. Це там вони підіймалися з важкими лижами на плечі вкоченою саньми й жовтою від кінської сечі дорогою, що йшла понад річкою між крутих гір, порослих соснами, і там-таки зїжджали з великого льодовика над Мадленер-гаузом, і сніг був гладенький, мов цукрова глазур, і легкий, мов пудра; і він досі пам'ятав той стрімкий, безгучний від величезної швидкості спуск, коли він, наче птах, летів униз.

Того року несподіваний снігопад застав їх у Мадленер-гаузі, і вони мусили просидіти там цілий тиждень, граючи в карти при

Штлі кіптявого ліхтаря, і ставки невпинно зростали, що більше Програвав гер Лент, Кінець кінцем він програв усе. Геть усе — Ьроші лижної школи, її річний прибуток, а далі й власні заощадження. Ось і тепер він мов живий перед очима: довгоносий, бере зі столу карти й відкриває sans voir [73] Тоді вони тільки те й робили, що грали. Нема снігу — до карт, накидало надміру — фову до карт. І він подумав про те, як багато часу в його житті «&аяно на гру.

Та він так і не написав про це ні рядка, ані про той ясний і холодний різдвяний день, коли на обрії видніли далекі гори І Баркер полетів через лінію фронту бомбардувати поізд, що діз додому австрійських офіцерів, а коли вони повискакували. і вагонів і сипонули врозтіч, він розстрілював їх з кулемета. Пригадалося, як потім Баркер прийшов до їдальні й почав про ще розповідати. І як раптом запала тиша, а тоді хтось сказав: Падлюка ти, мерзенний убивця!»