Твори в 4-х томах. Том 2

— Треба піти поглянути на другого буйвола, — сказав Віл-сон. — Я скажу шоферові, щоб поставив машину в холодок.

— Що ви хочете робити? — спитала Марго Мекомбер.

— Подивимось на того буйвола, — відказав Вілсон.

— Я теж піду.

— Ходім.

Вони втрьох рушили туди, де на видноті чорніла величезна туша другого буйвола з опалою вперед на траву головою та широкими рогами.

— Добряча голова, — сказав Вілсон. — Між рогами дюймів п'ятдесят буде.

Мекомбер потішено дивився на буйвола.

— Яка погань, — мовила Марго. — Чи не можна перейти в холодок?

— Авжеж, — відповів Вілсон. — Дивіться, — показав він, звертаючись до Мекомбера. — Бачите оті чагарі?

— Бачу.

— Отам і сховався перший буйвіл. Зброєносець каже, що коли він упав з машини, той був на землі. Тоді він став дивитись, як ми женемося за тими двома і як вони тікають. А коли обернувся, буйвіл уже стояв і дивився на нього. Зброєносець мерщій драла, а буйвіл тихенько подибав у ті чагарі.

— То підемо зараз за ним? — нетерпляче спитав Мекомбер.

Вілсон окинув його поглядом, неначе оцінював. «Бий мене

сила божа, він таки дивак, — подумав собі.— Тільки вчора аж трусився весь, а сьогодні он який хоробрий!»

— Ні, перегодимо трохи.

— Ходім, будь ласка, в затінок, — сказала Марго. Вона була бліда й вигляд мала недужий.

Вони повернулися до машини, що стояла під одиноким розлогим деревом, і залізли на сидіння.

— А може, він і сконав уже, — промовив Вілсон. — Ось трохи посидимо, а тоді підем дивитися.

Мекомбера поривало таке бурхливе й несвідоме щастя, якого він ще не відчував ніколи.

— Боже ж ти мій, ото була гонитва! — сказав він. — Ніколи в житті не знав я такого відчуття. Правда ж, було чудово, Марго?

— Мені було гидко.

— Чому?

— Мені було гидко, — повторила вона різко. — Бридке видовище.

— Знаєте, я думаю, що тепер уже ніколи нічого не злякаюся, — сказав Мекомбер Вілсонові.— Щось таке в мені сталося, коли ми побачили буйволів і погналися за ними. Наче греблю якусь прорвало. Було тільки збудження й нічого більше.

— Це добре прочищає печінку, — сказав Вілсон. — 3 людьми часом діються предивні речі.

Мекомберове обличчя аж сяяло.

— Ви знаєте, от і зі мною щось таке сталося, — сказав він. — Я наче зовсім перемінився.

Його дружина мовчала, тільки якось дивно позирала на нього. Вона сиділа, відкинувшись на задньому сидінні, а Мекомбер нахилився вперед і розмовляв з Вілсонбм, що повернувся до нього боком, зіпершись на спинку переднього сидіння.

— Знаєте, я б залюбки пішов ще раз на лева, — сказав Мекомбер. — Тепер я їх зовсім не боюся. Та й що вони, зрештою, можуть заподіяти?

— Атож, — мовив Вілсон. — Найгірше, що може заподіяти лев, — це смерть. Як це у Шекспіра? Там є чудові слова. Ось зараз спробую пригадати. Ну просто чудові. Колись я часто їх собі повторював. Ага, ось… «Клянуся честю, то мені байдуже — людина може вмерти тільки раз; ми смерть творцеві винні, й так ведеться, що той, хто помирає цього року, в майбутньому вже смерті не підвладний». Гарно сказано, правда ж?