Твори в 4-х томах. Том 2
- Автор: Хемингуэй Эрнест Миллер
- Год: 1980
- Язык: украинский
- Год: Дніпро
- Переводчик: Владимир Иванович Митрофанов
- Жанр: Зарубежная классическая проза
Электронная книга - «Твори в 4-х томах. Том 2». Краткое содержание книги:
Із книги «СМЕРТЬ ПОПОЛУДНІ»
ПЕРЕМОЖЕЦЬ НІЧОГО НЕ ЗДОБУВАЄ,
ЗЕЛЕНІ УЗГІР'Я АФРИКИ
ОПОВІДАННЯ 1936 РОКУ
МАЄШ І НЕ МАЄШ
П'ЯТА КОЛОНА
ОПОВІДАННЯ ПРО ГРОМАДЯНСЬКУ війну В ІСПАНІЇ
ВИБРАНА ПУБЛІЦИСТИКА 1937-1939
— Отут він зайшов у хащі,— сказав Вілсон. — Тоді мовою суахілі звернувся до зброєносця: — Пошукай кривавого сліду.
Машина спинилась боком до заростів. Мекомбер, Вілсон і зброєносець скочили на землю. Озирнувшись, Мекомбер побачив, що дружина сидить з гвинтівкою при боці й дивиться на нього. Він помахав їй рукою, але вона не відповіла.
Чагарі попереду стояли стіною, земля була суха. Літнього зброєносця заливав піт, а Вілсон насунув капелюх на очі, і Мекомбер бачив перед собою його червону шию. Раптом зброєносець щось сказав Вілсонові по-суахілі й побіг уперед.
— Він сам сконав, — мовив Вілсон. — Добряча робота.
Він обернувся й схопив Мекомбера за руку, та, поки вони ручкалися, всміхаючись один до одного, зброєносець дико заверещав, і вони побачили, як він боком вибігає з хащів, швидко, наче краб, а за ним ступає буйвіл — морда витягнута, рот міцно стулений, кров капає, важка голова випростана вперед, — ступає, готовий кинутись, і глипає на них налитими кров'ю поросячими очицями. Вілсон, що був попереду, став на одне коліно й вистрілив, і Мекомбер, пальнувши й собі, не почув свого пострілу за громом Вілсонового штуцера, а тільки побачив, як з масивного підріжжя порснули вгору скалки, схожі на шифер, і як сіпнулася буйволова голова; він стрельнув удруге, просто в роздуті ніздрі, і знову побачив, як шарпнулися роги й злетіли скалки; тепер він згубив з очей Вілсона і, старанно прицілившись, вистрілив ще раз, а те чорне громадисько було вже мало не над ним, і дуло гвинтівки опинилося майже врівень з витягнутою вперед мордою, і він бачив, як люто блимають буйволові очиці і як його голова починає хилитися додолу, коли раптом відчув огнисто-білий сліпучий спалах, що вибухнув у нього в мозку, і потім нічого вже більше не відчував.
Вілсон на ту мить відступив був набік, щоб ударити буйволові в лопатку. Мекомбер стояв тоді непорушно й стріляв у морду, щоразу трохи перевищуючи і влучаючи у важкі роги, що кришилась на скалки, мов шиферна покрівля, і, коли здавалося, що буйвіл от-от ударить Мекомбера рогами, місіс Мекомбер, сидячи в машині, вистрілила в нього з манліхера калібру 6,5 і влучила чоловікові в потилицю, дюймів на два вище й трохи збоку від основи черепа.
Френсіс Мекомбер лежав долілиць за два кроки від того місця, де повалився на бік мертвий буйвіл, дружина схилилася над ним, а поруч неї стояв Вілсон.
— Не треба його перевертати, — сказав Вілсон.
Жінка істерично плакала.
— Вам краще б піти в машину, — сказав Вілсон. — Де гвинтівка?
Вона похитала головою, обличчя її спотворила гримаса. Зброєносець підняв з землі гвинтівку.
— Хай лежить, як була, — звелів Вілсон. Потім додав: — Іди приведи Абдулу, щоб він міг посвідчити, як сталося нещастя.
Він став навколішки, витяг з кишені хусточку й накрив нею коротко підстрижену голову Френсіса Мекомбера, не зрушаючи її з місця. Суха, шпариста земля швидко вбирала кров.
Вілсон підвівся й побачив буйвола, що лежав на боці, простягнувши ноги, і по його вкритому ріденькою шерстю череву повзали кліщі. «Розкішний бугаїсько, — машинально відзначив він подумки. — Між рогами добрих п'ятдесят дюймів, а то й більше. А таки більше». Він гукнув шофера й звелів йому накрити труп і бути коло нього. Тоді пішов до машини, де, забившись у куток, плакала жінка.
— Оце-то штуку ви утнули, — промовив він рівним голосом. — Але він і справді вас покинув би.
— Замовкніть, — озвалася вона.
— Це, звісно, нещасливий випадок, — сказав він. — Я знаю.
— Замовкніть, — знову сказала вона.
— Ви не тривожтеся, — провадив він далі.— Деякі неприємності будуть, але я звелю зробити кілька фотографій, що стануть у великій пригоді під час дізнання. До того ж будуть свідчення зброєносців та шофера. Вас ні в чому не запідозрять.
— Замовкніть, — сказала вона.
— Тепер маємо до біса клопоту, — не вгавав він. — Треба буде послати машину до озера, щоб звідти викликали по радіо літак і забрали нас трьох до Найробі. Чому ви не отруїли його? В Англії саме так роблять.
— Замовкніть! Замовкніть! Замовкніть! — крикнула жінка.
Вілсон подивився на неї своїми незворушними голубими очима.
— Уже все, — мовив він. — Я був трохи розсердився. Ваш чоловік якраз починав мені подобатись.
— Ой, замовкніть же, прошу вас, — сказала вона. — Дуже, дуже прошу.
— Оце вже краще, — відказав Вілсон. — «Прошу» — це куди краще. Тепер я замовкну.