Давня історія України (в трьох томах). Том 3: Слов’яно-Руська доба
- Автор: Коллектив авторов
- Год: 2000
- Язык: украинский
- Год: Інститут археології НАН України
- ISBN: 966-02-1396-4
- Жанр: История
Электронная книга - «Давня історія України (в трьох томах). Том 3: Слов’яно-Руська доба». Краткое содержание книги:
Для істориків, археологів, усіх, хто цікавиться історією України.
Незважаючи на невдале закінчення, Любецький з’їзд започаткував нову традицію регулярних загальноруських князівських з’їздів, на яких вирішувались важливі загальнодержавні справи, розв’язувались конфлікти, перерозподілялися володіння. Реально вони відбивали думку, яка поступово усвідомлювалась суспільством, про належність Руської землі спільно всьому князівському роду Рюриковичів.
На західних землях тривали усобиці за волинські та галицькі міста. Ростиславичі відбили зазіхання на галицькі володіння спочатку Давида, а потім і Святополка й самі намагалися заволодіти волинськими містами. Святополк вигнав Давида у Ляхи, посадивши у Володимирі свого сина Мстислава, який невдовзі загинув під час облоги міста Давидом Ігоровичем. Для уладнання цих конфліктів у серпні 1100 р. було скликано новий князівський з’їзд в Увітичах. Знову обговорювали проблему єдності. Князі засудили вчинок Давида й позбавили його Володимира, перевівши на незначне Бужезьке князівство. Це свідчило про певну стабілізацію відносин на Русі, перемогу розуміння необхідності об’єднавчих тенденцій. Було закладено основу для початку боротьби із половецькою загрозою.
Цій проблемі присвячувався наступний з’їзд 1101 р., що відбувся на Зол отчі під Києвом. Половецькі посли передали прохання про мир. Такий мир було укладено у Сакові та скріплено обміном заручників. Проте військові дії тільки було перенесено на більш пізній час.
1103 р. на Долобському озері під Києвом відбувся ще один загальнокнязівський з’їзд, де обговорювали питання про час виступу проти половців. Мономах наполіг на тому, щоб виступити ранньою весною. Дружини сімох князів (тільки Олег відмовився нездоров’ям) на чолі з Святополком і Володимиром рушили до Хортиці, а звідти на р. Сутин (Самару). В битві було отримано блискучу перемогу, захоплено величезні трофеї, двадцять половецьких ханів загинуло. Цей похід розпочав цілий ряд вдалих дій об’єднаних руських військ у 1103—1111 рр. Було поновлено Пороську та Посульську захисні лінії. Половці змушені були відійти в глиб Степу.
Політичне життя Русі рубежу XI—XII ст. виробило практику загальноруських князівських з’їздів для розв’язання важливих державних проблем. Вони цілком довели свою дієздатність.
Глава 5
Посилення тенденцій загальноруської єдності в першій третині XII ст.
Період міжкнязівських усобиць та спустошливих набігів на Русь кінця XI ст. змінився певною стабілізацією, коли великий князь київський реально володів ситуацією в країні, виступаючи фактично сюзереном удільних князів. Звичайно це пов’язується із правлінням у Києві Володимира Мономаха (1113—1125) та його сина Мстислава (1125—1132). Проте цей період цілком можна розширити, якщо враховувати більшу половину часу князювання у Києві їхнього попередника (Святополка Ізяславича) та наступника (другого сина Володимира — Ярополка).
З рубежу XI—XII ст. першорядного значення у руській політиці набуває тенденція досягнення компромісу інтересів різних князівських гілок роду Ярославичів, розуміння об’єктивної необхідності посилення єдності руських земель як для успішного економічного розвитку, так і для захисту від зовнішнього ворога. Це, зокрема, виявилося в організації та проведенні низки князівських з’їздів — «снемів»: у Любечі 1097 р., в Увітичах 1100 р., на Долобському озері 1103 р. Про «мир на Желані» під Києвом, що не згадується літописом, повідомляє графіті з Софійського собору.
Великий князь київський Святополк Ізяславич та Володимир Мономах, що займав стіл Переяславського князівства, практично діяли у згоді. Їхні дії підтримував один з головних винуватців феодальних чвар на Русі — Олег Святославич, князь чернігівський. До цієї узгодженої політики змушені були приєднуватися й інші менш впливові та авторитетні князі. Звичайно, постанови князівських з’їздів (особливо принципова Любецька: «каждо да держить отчину свою») не могли відмінити феодальні стосунки, боротьба між князями тривала (осліплення Василька Ростиславича Теребовльського) й після них, представників різних династій пересували з їхніх уділів на інші чи взагалі відбирали останні. Проте переважали тенденції до міцного єднання руських земель під рукою київського князя. Найбільш яскраво вони проявилися після 1113 р., коли Володимир Мономах заступив на великокнязівському столі Святополка.
Обставини приходу до влади у Києві Володимира Мономаха вже давно обговорюються в історичній літературі[618]. Після смерті Святополка в місті вибухнуло повстання, було пограбовано двори тисяцького Путяти, соцьких, єврейських купців. Цьому повстанню важко дати однозначне визначення. Адже воно мало різні соціальні складові, різне політичне забарвлення. Його використали (а, можливо, й організували) певні київські боярські угруповання, що орієнтувалися на Володимира Мономаха. Путята був ставлеником Святополка, а після його смерті держав бік Святославичів[619].
618
Грушевський М. С. Історія України-Руси. — К., 1992. — Т. 2. — С. 108—110; Тихомиров М. Н. Крестьянские и городские восстания на Руси XI—XIII вв. — М., 1945. — С. 133; Черепнин Л. В. Общественно-политические отношения в Древней Руси и Русская Правда // Древнерусское государство и его международное значение. — М., 1965. — С. 235—240.; Рыбаков Б. А. Киевская Русь и русские княжества XII—XIII вв. — С. 450—452; Толочко П. П. Древняя Русь. — С. 110—112.
619
Толочко П. П. Древняя Русь. — С. 100.