Книга дивних нових речей
- Автор: Фейбер Мишель
- Год: 2017
- Язык: украинский
- Год: Віват
- ISBN: 978-617-690-977-4
- Переводчик: Олег Лесько
- Жанр: Научная фантастика
Электронная книга - «Книга дивних нових речей». Краткое содержание книги:
Пітера стало морозити. Він надягнув на себе дишдашу, просторий светр, спортивні штани і тенісні туфлі — більше одягу чоловік тепер не міг витерпіти, навіть перебуваючи на аміківській базі, — утім, у холодному морзі й цього було замало. Пітерові хотілося розчахнути вікно й запустити всередину вировиння теплого повітря.
— А ви робили... е-е... — слово вискочило йому з пам’яті; несамохіть Пітер розітнув повітря уявним скальпелем.
— Автопсію? — Остін скрушно похитав головою. — Метт єдиний мав потрібні в цій сфері знання. Ось чому нам необхідно чекати. Тобто автопсію і я міг би провести, якщо вона не складна. Мені би вдалося визначити причину смерті Северина, вона була очевидною. Але коли в тебе немає ніяких зачіпок, краще залишити цю справу експертові. А нашим експертом був Метт.
Близько хвилини всі мовчали. Остін, схоже, поринув у задуму. Ґрейнджер утупилася поглядом у свої туфлі, якими раз по раз неспокійно постукувала. Флорес, яка після вітання навіть не писнула, дивилася у вікно. Може, вона від горя втратила дар мови.
— Що ж... — мовив Пітер. — Я чимось можу вам допомогти?
— Наразі мені нічого не спадає на думку, — відказав Остін. — Узагалі, ми хотіли спитати, чим ми можемо вам допомогти.
— Мені?
— Ну, певна річ, не з вашими... е-е... проповідями, — усміхнувся лікар. — У медичному аспекті.
Пітерова рука злетіла до брови, торкнувшись пальцями шкіри, що лущилася.
— Наступного разу, обіцяю, я буду обережніший, — сказав він. — Ґрейнджер дала мені чудовий крем для засмаги.
— Не для засмаги, а проти, — роздратовано виправила його Ґрейнджер. — Сонцезахисний фактор п’ятдесят.
— Я, власне, мав на увазі тубільців, — промовив Остін. — Оазян, як ви їх називаєте. Ми постачаємо їм прості лікарські засоби практично від нашого першого дня тут. Це, схоже, єдине, що їм від нас потрібно, — лікар усміхнувся, згадавши про Пітерову місію. — Ну, майже єдине. Але знаєте, ніхто з-поміж них ніколи не звертався до нас по допомогу. Жоден! Тобто жодного з них ніколи не було обстежено належним чином. А нам би дуже хотілося знати, що з ними коїться.
— Тобто що коїться? — перепитав Пітер.
— Від чого вони хворіють, — пояснив Остін. — Від чого помирають.
У Пітера перед очима з’явився яскравий образ його різнобарвної пастви, що співала псалми, хитаючись пліч-о-пліч.
— Ті, з якими я спілкуюся, видаються мені цілком здоровими, — відказав Пітер.
— А ви не знаєте, які ліки вони вживають? — наполягав Остін.
Таке запитання роздратувало Пітера, але він спробував приховати це.
— Я не знаю, чи вони вживають їх узагалі. В одного з Обожнювачів Ісуса — в одного з моєї пастви — нещодавно помер близький родич. У іншого був брат — чи, може, сестра — який, схоже, постійно страждав від болю. Гадаю, таким оазянам і дають знеболювальні.
— Мабуть, так і є.
Голос Остіна був безпристрасний, навіть трохи зневажливий. У ньому не вчувалося ані крихти сарказму. Але вже вкотре Пітер відчув недоброзичливе ставлення до свого товаришування з оазянами. Його глибока близькість з Обожнювачами Ісуса ґрунтувалася на тисячі вирішених проблем, розплутаних непорозумінь, розказаних одне одному історій. Однак аміківцям здавалося, що його стосунки із жителями Міста Потвор не зрушили з мертвої точки. Дивак-християнин не міг продемонструвати жодних результатів своєї праці, які б оцінила практична людина. Такі люди, як Остін, мають список питань, на які, вони гадають, перш ніж вживати слово «прогрес», треба відповісти.
Але ж саме це безвірникам і вдавалося завжди найкраще, чи не так? Ставити неправильні запитання і шукати прогрес не там, де треба.
— Я розумію вашу цікавість, — промовив Пітер. — Але річ просто в тім, що оазяни, котрих я бачу щодня, не хворіють. А ті, що хворіють, не ходять до церкви.
— А ви хіба не ходите... гм... — Остін зробив рукою невиразний рух, що мав, либонь, означати ходіння з проповідями від дверей до дверей.