Книга дивних нових речей
- Автор: Фейбер Мишель
- Год: 2017
- Язык: украинский
- Год: Віват
- ISBN: 978-617-690-977-4
- Переводчик: Олег Лесько
- Жанр: Научная фантастика
Электронная книга - «Книга дивних нових речей». Краткое содержание книги:
— Ходив би, — відказав Пітер. — Тобто я кажу проте, що щойно я сюди потрапив, то гадав, що мені доведеться ходити домівками, шукати шляхи, як налагодити контакт. Але оазяни самі приходять до мене. Останнього разу їх було вже сто шість. Це досить велика паства для одного незмінного пастора, і вона далі зростає. Я віддаю їм усю свою можливу увагу, всі свої сили, і якби в мене було більше часу, я багато чого б іще зробив, перш ніж навіть подумати про те, щоб іти стукати у двері до тих, які не приходять до мене. Хоч у них і дверей немає...
— Гаразд, — промовив Остін. — Якби вам усе ж таки трапився хворий, який погодився би прийти до нас і дозволити, так би мовити, оглянути його... Чи її...
— Чи що вони там таке, — додала Флорес.
— Я зроблю все, що зможу, — сказав Пітер. — Але річ у тім, що я нічого не тямлю в медицині. Я не впевнений, чи зміг би розпізнати якісь специфічні хвороби... в котрогось із нас, не кажучи вже про оазян. Я маю на увазі, що не зможу розгледіти ознаки й симптоми захворювання.
— Авжеж, звісно, ви не зможете, — зітхнув Остін.
Мавп’яче обличчя медсестри Флорес зненацька осяяв спалах інтелекту, і вона заговорила знову:
— Отже, ті, з якими ви зараз маєте справу, можуть бути хворими, а ви про це не знаєте. Вони можуть бути хворими всі до одного.
— Я так не думаю, — відказав Пітер. — Я вибудував із ними дуже довірливі стосунки. Вони розповідають мені все, що в них на думці. До того ж я працюю разом із ними, я бачу, як вони рухаються. Вони повільні й обережні, але це для них нормально. Гадаю, я зміг би зрозуміти, якби щось пішло зовсім не так.
Флорес кивнула. Схоже, Пітер її не переконав.
— Моя дружина — медсестра, — промовив він. — Як шкода, що її немає поруч!
Остін звів брови:
— У вас є дружина?
— Так, — відповів Пітер. — Її звати Беатріс.
Назвавши ім’я своєї коханої, він наче зробив відчайдушну спробу надати їй особистих рис, яких вона ніколи не матиме в очах цих людей, що не знайомі з нею.
— А ви... — Остін завагався. — Ви підтримуєте зв’язок?
Пітер на мить замислився; йому пригадалася розмова з Тускою:
«У твоєму житті є хтось особливий?» — «Ні, не схоже на те».
— Підтримуємо.
Доктор зацікавлено скинув голову.
— До нас сюди нечасто потрапляє хтось, кого... ну, знаєте... вдома чекає близька людина. Я маю на увазі близька людина, з якою...
— З якою підтримується зв’язок.
— Ага.
— Беа дуже хотіла б теж опинитися тут, — промовив Пітер.
Уперше за тривалий час у його пам’яті зринув яскравий і цілісний спогад про Беатріс, що сиділа біля нього в аміківському кабінеті, досі у своєму медсестринському халаті, скривившись від занадто міцного чаю, який їй запропонували. За якусь частку секунди вона змінила вираз свого обличчя так, ніби чай всього-на-всього надто гарячий, і з усмішкою обернулася до аміківських екзаменаторів.
— Це багато чого змінило би, — мовив далі Пітер. — Для мене і для всього проекту. Але АМІК не погодився.
— Ну, вона, мабуть, провалила тести на придатність, — зі співчутливим виглядом відказав Остін.
— Їй ніхто не давав ніяких тестів. Кілька разів розмовляли з нами обома, а потім дали зрозуміти, що решта співбесід будуть тільки для мене.
— Повірте мені, — сказав Остін. — Ваша дружина провалила тест на вразливість до модельованих умов довкілля. На тих співбесідах була Елла Рейнман? Маленька худорлява жіночка з дуже коротко підстриженим сивим волоссям?
— Так, була.
— Вона проводить цей тест. І всі її питання стосувалися вразливості до умов нашого середовища. Вашу дружину швиденько проаналізували й відсіяли, повірте мені. Дивовижно, що вас не відбракували. Напевно, ви відповідали зовсім інакше.
Пітер відчув, як червоніє. Зненацька йому стало вже цілком тепло у своєму одязі.
— Я і Беа, ми все робимо разом. Усе. Ми як одна команда.
— Мені прикро це чути, — сказав Остін. — Я маю на увазі, мені шкода, що ваша дружина не змогла полетіти з вами.
Він підвівся. Флорес і Ґрейнджер встали також. Час було залишати морг.
Опісля йти було нікуди, окрім як до свого номера, а він наганяв на Пітера депресію. Узагалі, за своєю природою Пітер не був людиною депресивною. Саморуйнівною — так, бувало. Але ніколи похмурою. Щось у його кімнаті на аміківській базі було таке, що висмоктувало його енергію і змушувало почуватися наче ув’язненим у клітці. Може, це просто була клаустрофобія, хоча Пітер ніколи раніше не страждав від неї, а одного разу навіть влаштувався на сон у сміттєвому контейнері, ще й із кришкою, яка щільно закрилася над ним, — і був радий такому прихистку. Пітер досі пригадував те відчуття подиву, коли посеред ночі купа сміття, на якій він спав, почала нагріватися й огортати теплом його напівзамерзле тіло. Така малоймовірна, несподівана великодушність від неістоти неначе дала Пітерові змогу наперед зазнати того блаженства, яке він згодом відчуватиме в лоні Христа.