Січеславщина (квадрологія)
- Автор: Чапленко Василий Кириллович
- Язык: украинский
- Жанр: Классическая проза
Электронная книга - «Січеславщина (квадрологія)». Краткое содержание книги:
Катруся тепер, увечері дома вже. Зійшов на ґаночок, постукав. Але вийшла Катрусина господиня — не сама Катруся. Коли він Опитав про Катрусю, жінка глянула на нього злякано.
— Катруся Петренко? — перепитала.
— Я ось маю її адресу... я з її села...
Господиня нічого йому не сказала, а мовчки повела в хату. А як він сів на стільця біля круглого стола, з якого чомусь, зсовувалась скатертина, як він поклав лікоть, господиня оповіла йому таке, що йому ввічу потемніло, аж він на стільці похитнувся..,.. Ніби його вдруге вдарила куля в голову... Хтось із сусідів бачив, що в Катрусі світилося вікно і що до неї приходив якийсь матрос тієї иочі, як зірвано міст на Вовчій. її забрала ЧеКа й розстріляла.
— Розстріляла!?
— Убили, бідну. Люди бачили її мертвою на березі Вовчої... У виску, казали, була дірочка від кулі. І мучили її, кажуть... А така ж гарна дівчина була!
Жінка витерла сльозу кінчиком хустки.
— І я не минула б тоді лиха, якби була тієї ночі дома. А я їздила тоді „спекулянчити". Розшукали й мене, але відпустили. А тільки ж і Катрю по-дурному розстріляли. Де ж таки видано, щоб така молоденька дівчина та зривала мости!
І нарешті останній для Василя Роговенка притулок — рідна хата й рідна мати, Гордий донедавна войовник, що міг іншим загрожувати зброєю, що зривав мости, що носив у душі горду мрію визволити Україну, — він опинився тепер у становищі малої дитини, що шукала захисту в фізично-кволої, але могутньої любов'ю до свого плоду матері. Мати не зрадить, захистить!
Але разом з тим це була й найпевніша пастка для нього. Вороги ж якраз у матері найперше його й шукатимуть... Тим то він, прийшовши до матері вночі, удень увесь час сидів у хаті. А як на вулиці показувалось щось підозріле, як сусідський собака починав гавкати, він хапливо ліз на горище. Отак: ставав на порожню розсохлу діжку, що ¦стояла за виводом, хапався рукою за край трямка і, як акробат виносив своє тіло на горище. Залазив у темний глиб, згинався в три погибелі.
Збивав головою порох, збирав на голову й плечі запорошену павоть, що густими торочками звисала з парків. На горищі душило сухим, „застояним" порохом, сажею, мишами. Василь дихав усім цим — і прислухався до приглушеного гавкоту того пса.
А на „волю" виходив тільки ввечері. Тільки ж і та його „воля" була куца: ішов у садок і там пересиджував. Та в; садку було ще неприємно — мокро, пахло гнилим торішнім листям; безлисті гілки вишень дряпали обличчя й руки, як він пролазив у гущавину, — гілки, як пазурясті руки ворожих істот.
У садку був пень колись зрізаної кислиці, Василь на нього сідав і думав. Не думав, а кидався, шарпався, як звір, заборсаний у тенетах. О, так, його становище було безглузде! Дико-безглузде! Справді таки, доборовся до самого* краю... Не міг же він отак пересиджувати в хаті, на горищі та в садку безкраю! Та й матір така його „присутність"1 мучила, дарма що вона тремтливо дорожила цією „присут-ністю". Не м|ала їй була мука ховатися з ним від сусідів. А. були ж і такі допитливі жіночки, що як приходили чи де зустрічали, то обов'язково розпитували про сина: де, мовляв, він і що1 з ним? Мати плакала на ці розпити і плакала, як Василь ізлазив з горища. Здіймала пучкою павоть з його голови, з пліч — і плакала. І цей ЇЇ плач, гіркі сльози, що котилися по її густо поморщених, наче з затвердлої поре-паної глини щоках, краяли йому серце. А як приходила з базарю, то приносила лихі вісті — як „обичайка" забирала то того, то того з активніших сіелян... І ця „чрезвичайка" уявлялась уже Василеві стоголовою звірюкою, що впевнено вихоплює свої жертви, що скрізь може досягти.
Під враженням цих звісток боліюча туга охоплювала йога...
Отже, він мусив щось зробити! Мусив знайти якийсь вихід або... таки повіситись...
Одного вечора зважився піти до свого „щасливого"' товариша Гната Кутька. Ішов, як на заріз. Знав, що Гнат не тільки нічого не порадить, а ще й злякається, але пішов... У думці ворухнулась навіть якась зловтіха — бажання полякати трохи обивателя. Хай, мовляв, і він трохи похвилю-ється! Бо й справді: тоді, як інші кров проливають, життям у боротьбі важать, він собі висиджує на печі та з бабою Палажкою вотоє!
Пішов пізненько, як за дугастим випином „того боку"" майже зовсім погасла заграва заходу і останні ЇЇ іскри догасали в небі, а в „березі" залягли густі вечерові тіні. І знов-йому — як давніш, коли вони з Гнатом; ховались від парубків — дорога простяглась левадами, капустищами, тепер мокрими, слизькими.