Січеславщина (квадрологія)
- Автор: Чапленко Василий Кириллович
- Язык: украинский
- Жанр: Классическая проза
Электронная книга - «Січеславщина (квадрологія)». Краткое содержание книги:
Праворуч у частоколі соснових .стовбурів промелькнуло скількибь постатей.
— Скоростріл направо! Вогонь!
Короткі удари пострілів безпорадно застукали: кулі застрявали в стовбурах, не шкодили ворогові, тільки схиту-вали мокро-засніжене гілля.
Овечка відштовхнув скорострільника, ухопив сам... Але по кому стріляти? Ворог близько, а стріляти ніяк!
Раптом зацвьохали кулі з лівого боку, від Самари.
Оверко ойкнув, поточившись, упав ницьма в калюжу. На потилиці зачервоніла кров. Зацвьохали кулі і звідти, де показались були постаті, — з правого боку. Отже, повстанський табір опинився в повному оточенні. Як у чорта в зубах.
Овечка кинув скоростріл, забігав, як поранений звір.
— На коні! Пробиватись!
Вихід із пастки був тільки прочисткою, до якої недалеко було від гущаку, де стояли коні. Але прочистку ворог, напевно, зайняв, отже, треба було пробиватись.
Овечка вихопив з піхов шаблю й побіг до коня. За ним кинулись інші, відстрілюючись.
А кулі вже свистіли з усіх боків, лунко бахкали пострчи. Пишний у своїй березневій відвологості ліс, що досі
мовчав, раптом, здавалось, весело загомонів. Весело, — алеж іще один повстанець не добіг до своіго коня: розкинув руки і впав навзнак. З високої осики злетів, трухнувши, гайвором і шумко, низьким летом пролетів над убитим посеред галявини. Зробив вітер широкими крилами...
Решта повстанців розрідженою кінною групою — попереду Овечка, за ним Василь Роговенко — вискочила на прочисітку, що відтуляла в далині можливість рятунку — вихід у чисте поле. Або хоч см;ерть у шаленому гоні, а не в
пастці лісовій.
Аж гульк: прочистку перегородила ворожа кіннота.
Та повстанський загін отамана Івана Овечки уже летів на тую кінноту. Летів, як вітер, як буря. І їжовтоблакитні стрічки на шапках маяли від швидкого гону. Смерть ворогові України! Усіх ніс той вітер — ае свідомість...
О'веччин кінь мало грудьми не вдарив ворожого вершника, та Овечка, підвівшись на стременах, встиг розколоти тому вершникові голову. Вершник став стовбула в мокрі кущі, а його кінь упав боком на нього.
Василь не думав про себе, йому навіть не було страшно. Тільки мозок пекла одна думка: „Проскочимо чи ні? Проскочимо чи,.?"
Зім'яли ворожу кінноту — і вже в полі. А застояні коні, відчувши необмежений простір, понесли з усіх сил. Василь приліг коневі до гриви, злився з ним ув одно тіло, поюіадаючись на нього, мудрого, прудконогого. І тільки, як крізь сон, згадував пізніше: отаман, що мчався поряд із ним, вимахнув раптом руками, як крилами, захитався в сідлі і зсунувся коневі на хвіст, а далі й на землю...
— „Вернутись? Рятувати?" — промайнуло було Василеві в голові, та в цю мить його самого по голові стукнуло...
...Банда чекістів з вишкіреними зубами топче ногами, креше закаблуками об його голову. Топчуть і топчуть, а голова дедалі дужче твердне, і чекісти ніяк не можуть її розвалити. А тіло його, навпаки, м'якне, тратить вагу, і помалу робиться тепло-тепло. А, чоботища топчуть! Тільки потроху стають легші... потім навіть зависають у повітрі, їхні удари не досягають до його голови. А тіло вже пашить від гарячі, і йому видно, що воно вкрите великими краплями води. Голова зривається вгору, ніби відокремлена від тіла, але потім падає з гострим болем на землю. І від того пекельний .гойтрий біль у потилиці.
1 бачить Василь: над ним схилилась якась селянка, голова запнута білою хусткою, очі блищать, губи в неї ворушаться, але Василь нічого не чує. Заплющує очі, і все знову зникає. Тільки ж і далі чує дотик чиїхось рук. Розплющує очі: та сама селянка, стурбоване лице, як у його матері. Хотів вимовити „мамо!" але стримався: це не була його мати, а чужа жінка. Блискає думка: „Таж я убитий... як і дядько ййан".
І знову все береться темрявою.
Коли Василь остаточно опритомнів, то побачив, що він лежить на лаві в селянській хаті. Біля нього вікно, і від того вікна тягне прикрим холодом. А з печі, з-за комина виглядають діти, злякані й зацікавлені.
Потім господиня оповіла, що більшовики після бою наказали, щоб їхній хутір поховав убитих. А він застогнав, як його хотіли кидати в яму, то його й узяли до хати. Та й рани в нього не було великої.
Пізніше Василь зрозумів, що куля тільки сковзнула по черепі, тільки контузила. І днів через три він уже зміг ходити.
Перша його думка була:
— „Усе пропало"... Згадав, як падав з коня Іван Овечка. З оповіді господарів довідався, що отамана Овечку таки вбито.
— „Як же бути далі? — подумав про себе. — Не сидіти ж тут безкраю!
Та й господарі теж сказали йому, щоб кудись ішов, бо бояться його передержувати. Василь розумів їхню тривогу, але не знаходив для себе виходу. Не піде ж він у ліс знову, без зброї, без теплого одягу. Землянку, напевно, зруйну' вали більшовики. Та й стережуть, мабуть... Таке хоч вішайся!