Січеславщина (квадрологія)

На берег вискочив кінний більшовик, роззирнувсь. Але, мабуть, і в голові не покладав, щоб утікач міг попливти в такій холодній воді. Сховався в садок. А Василь наліг на груди дужче. Відштовхнув крижину, що напливала на нього. Незабаром був насередині і вже бачив кущ лози, за який можна було вхопитись, щоб вилізти на берег. Аж раптом матюх з того берега, звідки він відплив! І над головою його свиснула куля. Повернув голову, на березі було аж два верхівці. І вони його побачили. Сховав голову в воду. А як виринув, побачив, що більшовики погнали вздовж до містка, йому навперейми.

— „Утопитись чи що?" — подумав мляво. Але сили ще були пливти. І він повернув назад. Плив і пас очима верхівців. Верхівці мчаться від нього, а він — наввимашки, верхівці добігають до мосту, а він ще дужче, та за течією, щоб легше.

,,Коли б не зімкнуло ноги чи руки! Коли б за отой

кущ"...

Зробив останнє зусилля — і сховався за випин берега з кущами. Залізним похватом ухопивсь за лозину і вихопивсь на берег. І прямо нагору, до хат. Ускакує до одного двору, а назустріч собайло. Ухопив ломаку — і прямо на пса. Той заскавучав від удару і сховавсь під комору. А Василь у хату: метнув сінешні двері, хатні — і ста© перед госіподарем. Захеканий, зуби цокотять, як у пропасниці...

— А що ж це буде? — розгублено дядько.

Що буде? Він тільки погріється! Та на піч! Припав до гарячого череня. І ще раз із печі:

— Я тільки погріюсь...

Дядько затупотів ногами. Несамовито:

— Забирайсь мені з хати! Я не хочу за тебе, бандите, вмирати!

— А, бандите?!

Василь із скочив з печі та за петельки мугиряку.

— „Бандите"?! Я за тебе кров проливаю, а ти боїшся, щоб я погрівся?!

Так знай же: як не сховаєш, я скажу, що ти мій родич і мене передержував... Краще сховай, то й тобі буде краще. А Вночі я подамся геть...

І знову поліз на піч, завмер у нестямі й утомі. А дядько сів кінець столу і ні слова більше. Либонь, скоривсь неминучому чи, може, визнав Василеву „логіку". А трохи пізніше Василь чув крізь туман забуття, як на хуторі валували собаки, чув коїломотнію, що її наробили більшовики своїм наскоком. А було їх, мабуть, тілки два — не більше.

Через деякий час дядько вийшов з хати.

—- „Видасть чи не видасть?"

Але вже знав, що не поворухне й рукою, як прийдуть брати, — так був знесилений. Навіть отієї загрози щодо дядька не здійснить. Бо навіщо губити ще іншого?

Увійшов дядько і сказав, що більшовики поїхали вже. Було ясно, що Василь обдурив їх своїм плаванням: вони не могли й припустити, щоб він міг повернутись назад у хутір.

— Я піду вдосвіта, — сказав господареві, ще сам не знаючи, куди й як піде. Та раптом крізь тумані розпачу засвітилась йому зірка надії: Катруся. Так, Катруся щось йому порадить...

Дядько приніс йому його чоботи, піджак, знайшовши в садку, а шапку свою дав, і Василь раненько пішов, як селянин, до Самарчика на базар. На базарі попросив одного дядька підвезти його і так поїхав до Павлограду. Дядько підвіз його тільки до свого села — до* Знаменівки, а далі Василь пішові пішки. Було надвечір, як він прийшов до Павлограду. Ось уже й та хатка, до якої він колись приходив уночі. Ось і низенька хвірточка в штахетах. Сподівався, що