"Грант" викликає Москву
- Автор: Ардаматский Василий Иванович
- Год: 1967
- Язык: украинский
- Год: "Молодь"
- Переводчик: Григорій Г. Кулінич
- Жанр: Военная проза
Электронная книга - «"Грант" викликає Москву». Краткое содержание книги:
Великих втрат зазнали гітлерівці, перш ніж напали на слід підпільників.
В основу повісті В. Ардаматського покладено справжні події періоду Великої Вітчизняної війни.
Релінк тепер у формі, він енергійний, рішучий, хитрий, нещадний, невтомний. От що він записав у своєму щоденнику 14 травня 1943 року:
«Так, так, так, справжня війна — це рух! В нерухомості болота розкисає мозок. Подумати тільки: ми в СД дожилися до балаканини про юриспруденцію! Як потрібний завжди ясний і чіткий наказ! Виконувати його — насолода, бо в твій мозок, у твою душу, хай йому чорт, переходить ясність наказу, і ти весь спрямований до ясної мети».
Можна було подумати, що в ці дні Релінк, зайнятий важливішими справами, забув про Шрагіна. Та це було не так. Він весь час пам’ятав про нього. Останні дані спостереження свідчили, що Шрагін і його спільники явно до чогось готуються, найімовірніше до втечі. Але з волі ніхто, крім тих двох дівок, з ними не мав зв’язку, а в серйозність допомоги з їхнього боку Релінк не вірив. Та головне, він знав, що люди Бульдога не дрімали. На всяк випадок, у черговій телефонній розмові з Берліном Релінк нагадав Олендорфу, що справа Шрагіна надмірно затягнулась і спитав, як розглядати її тепер у світлі наказу дванадцять — дванадцять. У відповідь почув телеграфну фразу: «Вирішуйте на місці». З цієї хвилини Релінк уже точно знав, як він завершить цю справу…
Спочатку втечу призначили на суботу. Все підготували і ретельно продумали. Шрагін, Димко, Назаров і Григоренко розподілили між собою обов’язки, та раптом захворів Димко. Тікати без нього Шрагін вважав неможливим, і вирішив почекати, сподіваючись, що Димко скоро видужає. Було схоже, що Сергій просто чимось отруївся. Крім усього іншого, не дуже то й покладалися на боєздатність Григоренка. Минуло два дні і стало відомо, що в Димка черевний тиф, його відвезли в тюремну лікарню.
Можна тільки припускати, скільки мучився Шрагін, поки вирішив тікати без Димка. Вірі визнав за потрібне попередньо поговорити про це з Зіною. Цього дня вона принесла в табір другий наган. Шрагін одійшов з нею в куток за бараком.
— Ми тікаємо без Сергія, — глухо сказав він.
— Я розумію… — тихо відізвалася Зіна. — Вчора в тюремній лікарні мені сказали… Сергій непритомний… Навряд чи витягне… — з її очей рясно покотилися сльози.
Шрагін обняв її за плечі.
— Повірте мені, Зіно, якби захворів я, а не Сергій, я не задумуючись, наказав би всім іншим тікати.
— Я розумію, Ігоре Миколайовичу… Я все розумію… — Вона подивилася на Шрагіна очима, повними сліз. — Бажаю вам щастя, Ігоре Миколайовичу. Як радітиме Сергій, якщо у вас все вийде добре!..
Шрагін потиснув маленьку руку Зіни і швидко пішов геть…
Увечері, передаючи наган Григоренку, він сказав:
— Кожний патрон — смерть ворога. Тільки так. Ясно?
— Будьте певні, — мовив Григоренко, ховаючи наган під сорочку…
Шрагін дивився на нього і в цю хвилину від щирого серця бажав йому бойового успіху в утечі. Скільки зусиль уже тут, у таборі, доклав Шрагін до того, щоб допомогти хлопцеві розібратися в усьому, що з ним трапилось, воскресити в ньому бажання продовжувати боротьбу! Чи зрозумів він, що йому надається єдина можливість у бою дістати право знову вважати себе солдатом Батьківщини?
Отже, втеча вночі проти п’ятниці…
В середу, наприкінці дня до Шрагіна підійшов Дока — злодій, з яким він сидів недавно в одній тюремній камері. Шрагін і раніше бачив його в таборі і дивувався, що Дока не відновлює тюремного знайомства. І от він, нарешті, підійшов.
— Що, дядьок, лічиш дні, як накувала зозуля? — спитав він весело і, не дочекавшись відповіді, сказав: — То знай, дядьок: зозуля базікало, а бога нема.
Шрагін мовчав, очікуючи, що він скаже далі, і почув те, що ждав:
— Сьогодні вночі накиваю п’ятами. Хочеш зі мною? Все підготовлено на ять. Самому тікати, звичайно, зручніше, але я, дядьок, маю до тебе щиру прихильність. Іду за це на риск.
— Спасибі, — відповів Шрагін. — Та я не хочу, щоб ти рискував.
Дока говорив щось іще, але, помітивши, що Шрагін його не слухає, замовк, похитав докірливо головою і пішов у свій барак.
А зранку на перевірці з’ясувалося, що Дока справді втік. Охоронники аж посатаніли: тричі перелічили арештованих, потім розділили їх на кілька груп і перелічили ще раз. Головний охоронник побіг у комендатуру, мабуть, доповідати про надзвичайну подію. Шрагін стояв у строю і думав: чи справді Дока утік, чи все це навіщось організована вистава?
Повернувшись з комендатури, головний охоронник скомандував:
— Усі карні злочинці — ліворуч, політичні — праворуч!