"Грант" викликає Москву
- Автор: Ардаматский Василий Иванович
- Год: 1967
- Язык: украинский
- Год: "Молодь"
- Переводчик: Григорій Г. Кулінич
- Жанр: Военная проза
Электронная книга - «"Грант" викликає Москву». Краткое содержание книги:
Великих втрат зазнали гітлерівці, перш ніж напали на слід підпільників.
В основу повісті В. Ардаматського покладено справжні події періоду Великої Вітчизняної війни.
Найрозумніше було б скористатися допомогою Юлі. Федорчук загинув, і вона вільна у своїх вчинках. Якщо Юля одного дня принесе йому передачу, ніхто не здивується, — адже Димко на очній ставці з ним сказав, що знає його через покійного Федорчука. Сергій, мабуть, розгубившись, вирішив, що на мертвого можна валити все, і не подумав, що цим розкрив зв’язок між усіма трьома. А втім, Релінк тоді, здається, не звернув на це уваги чи вже й сам догадувався про це. Так чи інакше, тепер заява Димка могла виправдати зацікавленість Юлі його долею: що не кажіть, знайома людина… Але що може зробити Юля? Невідомо, в якому вона сама тепер стані…
Зіна щодня приносила передачі для чоловіка і потім цілий день тинялася коло тюрми. їй здавалося, що так вона ближче до свого Сергія. Незабаром після арешту чоловіка вона одного разу бачилася з Юлею, але їй видалося, що Юлі важко слухати її розповіді про Сергія — хай ув’язненого, але все-таки живого…
Цього вечора Зіна прийшла до Юлі вдруге.
— Слухай, я сьогодні бачила Ігоря Миколайовича, — збуджено повідомила вона. — Я була коло тюрми, і його туди привезли. У відкритій машині. Я зразу його впізнала.
— А ти ж його раніше і в очі ніколи не бачила, — хотіла Юля напоумити свою подругу.
— Якось мені його описав Сергій. Ну точнісінько він, я не могла помилитись, я його за два кроки бачила.
— Ну, який він, розкажи…
— Високий такий… — почала розповідати Зіна, дивлячись вгору… — Шкіряне пальто, коричневе… Шапка така, з сірим хутром і з козирком. Очі такі ясні, красиві. А обличчя жовте, і синяки отакі під очима. Вуха ще в нього такі притиснуті, неначе мочки приросли…
— Знаєш, схожий… Слово честі, схожий… — промовила Юля, починаючи хвилюватись. Вона стала ходити по кімнаті. Ще і ще раз просила Зіну описати Шрагіна. А потім рішуче сказала: — Справді, він! Завтра я понесу йому передачу. Отак ми й перевіримо, чи є він там…
Вони подивилися одна на одну і враз, немов по команді, обидві заплакали. Юля обняла Зіну, пригорнулася до неї:
— Ой, Зіно, Зіно, хіба думала я, що буде, коли сватала тебе за Сергія?
— А що ти повинна була думати? — казала Зіна, схлипуючи і щільніше пригортаючись до подружки. — Ти, може, думаєш, що я жалкую за чим? То знай — я все одно щаслива. Сергія тільки шкода… так шкода… — і вона ридма заридала.
Юля гладила її по голові, примовляючи:
— Ми обидві щасливі… дуже щасливі… правда — щасливі…
— Сергій сьогодні записку передав, — діловито витираючи сльози сказала Зіна. — Вимагає, щоб я менше йому носила і сама краще харчувалась. Наказує: всі його речі поміняти на продукти. Уявляєш? От дурний хлопець…
Вони лягли спати на одному ліжку і довго ще шепталися, погасивши світло. А рано-вранці, коли місто ще спало, вони разом пішли до тюрми…
Був тихий весняний ранок. Після холодної ночі черепичні дахи тьмяно сріблив іній, з лиману віяло застояною вологістю, і чим ближче Зіна і Юля підходили до тюрми, тим дужче їх проймала ця холодна вологість.
Коло тюрми біля віконечка, де приймали передачі, вже стояло кілька жінок. Юля й Зіна теж стали в чергу. Всі мовчали. Про що говорити цим жінкам? Усе в них однакове — горе й надії. Навіть їхні сірі, тривожні обличчя були схожі одне на одне…
Рівно о восьмій годині відчинилося віконечко, і черговий комендант тюрми почав приймати передачі. Він мовчки брав клуночки і, почувши прізвище арештованого, звіряв за списком. Жінки теж мовчки ставали осторонь і ждали — може, буде відповідь. От відійшла од віконечка Зіна. Тепер черга Юлі.
— Шрагін? — комендант втупився очима в неї. — Ви родичка?
— Знайома, — відповіла Юля.
— Отже, Шрагіну?
— А що, не можна?
— Чому не можна? Можна… — комендант відклав убік клуночок і тихо сказав: — Ви його можете навіть побачити… он там, на березі, працює…
— Спасибі…
«Значить, їм навіщось потрібно, щоб із Шрагіним хтось зустрівся», — подумала Юля, відходячи од віконця. Ні до чого доброго це привести не могло, але Юля вважала, що не має права відмовитись од можливості побачити Шрагіна. Вона підійшла до Зіни:
— Жди мене тут і дивись, чи не піде за мною яка-небудь сволота.
Підійшовши до берегового схилу, Юля зразу побачила невелику групу арештованих, які засипали землею вимоїну. Єдиний конвоїр сидів віддалік. Коли Юля почала спускатися береговим схилом, то помітила і другого конвоїра. Той тупцяв біля самісінької води і дивився на білу зграйку чайок, що гойдалися на хвилях. Обидва конвоїри наче й не звертали на Юлю ніякої уваги, хоч бачили її. Вона пройшла зовсім близько повз арештованих, і серце її сильно закалатало — вона побачила Шрагіна. Він стояв, спершись ліктем на лопату, серед інших арештованих, які теж припинили роботу і з цікавістю дивилися на дівчину, що підходила до них. В цю мить Шрагін пізнав Юлю, усміхнувся і трохи підняв руку. Ще не знаючи, що вона робитиме далі, Юля підійшла до конвойного.