"Грант" викликає Москву
- Автор: Ардаматский Василий Иванович
- Год: 1967
- Язык: украинский
- Год: "Молодь"
- Переводчик: Григорій Г. Кулінич
- Жанр: Военная проза
Электронная книга - «"Грант" викликає Москву». Краткое содержание книги:
Великих втрат зазнали гітлерівці, перш ніж напали на слід підпільників.
В основу повісті В. Ардаматського покладено справжні події періоду Великої Вітчизняної війни.
Шрагіна поставили спиною до бокової стінки. У протилежній стіні, трохи навскоси, була неглибока ніша, і там на кам’яному карнизі сиділи п’ятеро солдатів і фельдфебель. У солдатів на колінах лежали автомати, а у фельдфебеля попереду, на ремені висіла розстебнута кобура з пістолетом. Солдати поглядали на Шрагіна із зляканою цікавістю, та коли він став дивитися на них, вони почали перемовлятися.
Привели Григоренка і Назарова. Їх поставили поруч Шрагіна. Григоренко опинився посередині.
— Все… — ледве чутно вимовив Григоренко.
— От як вони нас бояться… — тихо відказав йому Шрагін.
Назаров трохи нахилився вперед, щоб побачити Шрагіна, і голосно сказав:
— Це не страшно, головну муку ми витримали…
— Умремо, товариші, без страху, як належить чекістам, — уже голосніше промовив Шрагін і подивився на Григоренка. Тепер очі у Григоренка не були байдужі, але в них було якесь хворе поєднання рішучості й туги. Шрагін сказав йому: — Батьківщина узнає, як ми гинули, пам’ятайте про це…
— Батьківщина все узнає! — майже радісно вигукнув Назаров.
Почувся тупіт ніг по кам’яних східцях — у підвал спустилися Бульдог, начальник тюрми Гроссвальд і Релінк.
Вони зупинилися перед приреченими. Релінк насмішкувато дивився в очі Шрагіну.
— Ну, пане Шрагін, чого ви ждете від мене? — запитав він.
— Вироку, — голосно відповів Шрагін.
— Вирок ви собі винесли самі. Нам лишається тільки його виконати. Я — ворог всіляких формальностей.
— Я теж, — сказав Шрагін. — Та все-таки, коли ми вішатимемо вас, ми цієї формальності дотримаємося, хоч вам від цього не полегшає…
Григоренко нервово розсміявся. Назаров із запалом вигукнув:
— Усіх вас до одного повісимо! Усіх!
— Кінчайте! — крикнув Релінк.
Начальник тюрми повернув вимикача, і в глибині підвалу спалахнула яскрава лампочка, освітивши щербату стіну.
Солдати тюремної охорони відвели Шрагіна, Григоренка і Назарова до освітленої стіни і швидко повернулися. П’ятеро солдатів і фельдфебель стали в ряд упоперек підвалу. Фельдфебель вийняв з кобури пістолет і короткозоро оглядав його, наче обнюхував.
Вони стояли так само, як раніше: посередині — Григоренко, праворуч від нього Шрагін, ліворуч — Назаров… Їх поставили обличчям до стіни, але вони разом, як по команді, повернулися обличчям до катів.
— Товариші, ми виконали свій обов’язок до кінця. Умираємо за нашу Батьківщину, за її перемогу! Батьківщина нас не забуде! — неголосно сказав Шрагін.
Назаров, виставивши вперед праве плече, закричав:
— Смерть гітлерівським бандитам! Чекісти не здаються! Стріляйте, гади! Всіх не перестріляєте!
Щось крикнув Релінк, а за ним — Бульдог, і все потонуло в гуркоті автоматів…
ЕПІЛОГ
Дорогий читачу! Повір, мені було б набагато легше і приємніше придумати й написати, як підпільники підкопалися під тюремний мур, висадили в повітря корпус одиночок і врятували моїх героїв. І мені важко було писати останній розділ, який ти щойно прочитав.
Кілька разів я починав писати і відкладав. У мене були відчуття, ніби я продовжую життя Шрагіну і його товаришам. Два тижні зовсім не підходив до письмового стола — сів і поїхав до міста, де все це діялось. І там зразу ж пішов у тюрму, в корпус одиночок, де сиділи перед стратою Шрагін, Назаров і Григоренко. Признаюсь, мене вела туди думка: «Я ж усе-таки пишу не звіт, а повість. Подивлюся тюрму, і, якщо побачу, що була хоч найменша реальна можливість утечі, спробую врятувати своїх героїв…»
Я обійшов корпус одиночок з усіх боків — на жаль, він так розташований у тюремному дворі, що підібратися до нього підземним ходом, ззовні неможливо.
Представник адміністрації тюрми, що супроводжує мене і знає, чим я цікавлюся, теж хоче, щоб мої герої врятувались, та настроєний він песимістично. Показуючи на корпус одиночок, розказує:
— Будували ще за царя, поклали метрові стіни, та й заглиблені вони в землю на кілька метрів. До речі, першими в’язнями цього корпусу були 1905 року повсталі матроси крейсера «Очаков»… — Він із злістю дивиться на глуху стіну корпусу, зітхає і каже: — Вашим героям утекти звідси немислимо. Рити до них тунель можна тільки від берега, а там навкруги голе місце, і його добре видно з усіх сторожових вишок.
Ми заходимо в корпус і дивимося камери-одиночки. Між ними теж метрові стіни. Кожна камера — це кам’яний ящик за кутими дверима.
— Розумієте, в чому горе, — каже мій супутник. — Навіть якщо припустити, що вашим героям пощастило вирватися з корпусу, — то що потім? Вони опиняються в пустому тюремному дворі, який теж ідеально видно з вишок. А їм же треба ще подолати майже п’ятиметрову тюремну огорожу. Немислимо, немислимо…