"Грант" викликає Москву
- Автор: Ардаматский Василий Иванович
- Год: 1967
- Язык: украинский
- Год: "Молодь"
- Переводчик: Григорій Г. Кулінич
- Жанр: Военная проза
Электронная книга - «"Грант" викликає Москву». Краткое содержание книги:
Великих втрат зазнали гітлерівці, перш ніж напали на слід підпільників.
В основу повісті В. Ардаматського покладено справжні події періоду Великої Вітчизняної війни.
— Ви не можете судити про це, катували мене, а не вас, — неголосно сказав Шрагін.
Настала досить довга пауза. Релінк не збирався сперечатися чи заперечувати факт застосування тортур, він у цей час вгамовував у собі роздратування, яке спалахнуло від того, що він змушений вести цю розмову.
— Так чи інакше, слід об’єктивно визнати, що на даному етапі бій виграли ви, — дивлячись повз Шрагіна, говорив далі Релінк. — А втім, я ніколи не переоцінював можливості співробітника, який допитував. Ну що ж, тепер ми поведемо справу за всіма класичними правилами і…
— Чому немає протоколіста? — перебив його Шрагін.
— Тому що немає допиту, — пояснив Релінк. — Я просто вирішив разом з вами розібратися в нашій ситуації, щоб потім не виникло ніяких непорозумінь. Отже, юридичний бік ситуації такий. Хто ви — ми знаємо. Чим ви тут займалися — ми теж знаємо. Ваші спільники — правда, на жаль, поки що не всі — нам відомі і перебувають в наших руках. Ми не маємо тільки вашого визнання своєї провини. Ви людина юридично освічена і, виходить, знаєте, що щиросерде визнання провини завжди є фактором, який значно пом’якшує формулу покарання. І навпаки, звичайно. Отже, коли ви захочете зробити це визнання, сповістіть нас через тюремну адміністрацію. Але чекати нескінченно ми не можемо, хоч би тому, що не збираємося довго лишатись у цьому місті, а возити з собою тюрму із злочинцями, що не призналися, недоцільно… — Релінк, задоволений тим, як елегантно веде він цю розмову, посміхаючись, подивився на Шрагіна і, наче на ніж, наткнувся на його спокійний вивчаючий погляд. Мовчазний поєдинок поглядів тривав секунду — дві, і Релінк підвівся. — Останнє уточнення — не зрозумійте помилково наше терпіння. Тих відомостей, які ми щодо вас маємо, цілком досить для смертного вироку. І тільки для смертного. Один раз ви вже спробували самі розпорядитися своїм життям. Цьому перешкодив, до речі зауважити, доктор Лангман, — якби не його втручання, то ми зараз не мали б можливості розмовляти. Тепер ваше життя знову в ваших руках, однак я вірю, що цього разу ви вчините розумніше.
Коли Шрагіна вивели, Релінк викликав Бульдога:
— Шрагіна і його компанію перевести до кримінального табору, — наказав він. — Оточи їх там з усіх боків агентами. Подивимося ще раз на їхні зв’язки. Чи не спробують вони тікати?
— Я не можу його бачити, я його пристрілю, — сказав Бульдог.
— У свій час я не позбавлю тебе цього задоволення, а поки що виконуй мій наказ…
Шрагіна перевезли в тюрму серед білого дня у відкритому кузові грузовика і тільки з одним конвойним. Везли головною вулицею, хоча це був зовсім не найкоротший шлях. Недалеко від базару машина зупинилася, шофер кудись пішов, і хвилин двадцять не повертався. Шрагін одразу зрозумів: Релінк затіяв з ним якусь нову гру…
Біля металевих тюремних воріт з мордами левів машина простояла хвилин десять, поки конвоїр сварився крізь вічко з тюремною охороною. Як завжди, коло тюрми товпилися родичі арештованих. Вони співчутливо розглядали Шрагіна. Знайомих серед них він не побачив. Зовсім близько за косогором виблискувала гладінь ріки. Водний простір кликав, манив, і раптом у Шрагіна майнула думка: до косогору метрів сто, не більше, а там можна скотитися в зарослу бур’яном балку. А далі що? Вночі така втеча могла б закінчитися вдало, а зараз, удень, ця витівка приречена на провал. А може, саме цього й хоче Релінк?
Шрагіна ввели крізь металеві ворота, і він опинився в так званому передбаннику — між зовнішніми і внутрішніми воротами тюрми. Крізь маленьку хвіртку його вштовхнули у двір і повели ліворуч, в уже знайомий йому одноповерховий корпус, де були одиночки для особливо важливих злочинців.
Опинившись в одиночці, Шрагін сів на пригвинчену до стінки дерев’яну койку і задумався. Власне, нічого особливо складного не сталося. Мабуть, Релінка перелякала його спроба самогубства і він тепер хоче створити враження, ніби слідство віднині входить в суворо юридичне річище. Та навіщо це йому? Ясно одно: очевидно, в нього, як і раніше, немає вагомих доказів, але цього разу вони йому навіщось потрібні. Навряд чи він серйозно вірить, що Шрагін сам визнає свою провину. Але тоді може бути тільки одне найпростіше розв’язання загадки: Релінк вирішив зволікати справу, виграючи час і вичікуючи обстановку, коли зможе ліквідувати його, незважаючи ні на яку юрисдикцію. Що ж робити за даних обставин? Втеча? Однак треба тверезо дивитися правді в вічі: без допомоги ззовні втекти неможливо, навіть при полегшеному режимі ув’язнення. Покластися на сліпий випадок безглуздо. На чию ж допомогу можна розраховувати. Дем’янова і Величка, що лишилися, судячи з усього, на волі, втягувати в цю справу не можна: вони борються, і ставити їх під удар він не має права. Та й зв’язку з ними все одно нема…