"Грант" викликає Москву
- Автор: Ардаматский Василий Иванович
- Год: 1967
- Язык: украинский
- Год: "Молодь"
- Переводчик: Григорій Г. Кулінич
- Жанр: Военная проза
Электронная книга - «"Грант" викликає Москву». Краткое содержание книги:
Великих втрат зазнали гітлерівці, перш ніж напали на слід підпільників.
В основу повісті В. Ардаматського покладено справжні події періоду Великої Вітчизняної війни.
Видно було, що ця розмова тішила гестапівця, весь вигляд, очі, інтонація відбивали його торжество над розумом, волею і навіть над суворою чоловічою красою Шрагіна. Розширене і обважніле донизу обличчя ката вкрилося рожевими плямами.
Шрагін мовчав і з ненавистю дивився йому прямо в лице. Бульдог, почекавши, запитав:
— Значить, мовчиш, як небіжчик? Вважай, що це так і є… — Він помахав рукою, пробурмотів п’яно: «Я ще не прощаюсь», і пішов…
У першу мить від цієї думки Шрагін розгубився, вірніше, вона просто опанувала всією його свідомістю, не викликавши, проте, ні страху, ні навіть засмучення, — адже він і раніше був готовий до цього. Та одне — думати про це взагалі, не знаючи, коли це буде, і, природно, ще сподіваючись у глибині душі… Позавчора, наприклад, коли на місто налетіла радянська авіація і бомби почали падати так близько, що із стелі його камери посипалася штукатурка, надія враз стала дуже реальною. А тепер Шрагін знав, це буде сьогодні, зараз…
Строк життя вимірювався годинами, а може, навіть хвилинами. До цього звикнути, мабуть, не можна. Зусиллям усієї своєї волі Шрагін намагався змусити себе спокійно і логічно думати про це і про все, що з цим зв’язано, та не встигав зосередитися на одній думці, як уже непідвладна йому сила штовхала його свідомість до чогось іншого.
«…Ольга і Мишко не пропадуть, про них потурбуються. Скільки ж це Мишкові тепер? Я виїздив — йому було рівно місяць, а тепер… Стривай, скільки ж?..»
«…Я можу звинувачувати себе в одному — що зробив менше, ніж міг… Були помилки… Наприклад… А, що тепер думати — їх уже не виправиш…»
«…Все-таки Дем’янов і Величко діють, бореться підпілля, і те, що я вибуваю з строю, просто ще одна втрата…»
«…Зараз на війні… і от саме в цю мить гинуть солдати, які йдуть уперед, на ворога… Я теж ішов уперед… Я — з тими солдатами, котрі зараз гинуть, і не слід перебільшувати значення моєї смерті… Вона, до речі, могла прийти значно раніше… коли зроблено було менше… А буває й так: солдат тільки сьогодні прибув на фронт, і сьогодні товариші його ховають…»
«…Ользі буде важко… А потім виросте Мишко…»
«…Мене одного чи всіх? Якщо Григоренка теж, то коли б він не зірвався…»
«…Чи знайдуть коли-небудь наші могили? Знайдуть, знайдуть… Напевно потрапить до рук наших товаришів якась сволота, котра знатиме, як з нами все тут… Вони повинні заплатити…»
«Як це казав тоді вчитель на кладовищі?.. Гарні такі і дуже точні слова… Покалічили, сволота, пам’ять…»
«…Головне, що ми вистояли, коли було найважче… і нам, і всьому народові… Тоді було важливо, щоб вистояла ще хоч одна людина… І ми вистояли… І діяли як могли. Усе місто свідок цьому… Чи приїде коли-небудь у це місто Ольга і Мишко?..»
«…Якщо і Григоренко — теж, то як він триматиметься — боюсь… Умерти треба, як в бою, як в атаці — грудьми вперед, не заплющуючи очей… І наша смерть повинна бути страшною ворогові, а не нам… Так… Саме так…»
«Коли б страчували прилюдно, перед народом, то я б їм влаштував шум… Та вже ніч… Вони зроблять у темряві, без зайвих очей і вух…»
Так уривчасто і безладно думав Шрагін, і в цей час його до краю напружений слух ловив кожний звук там, за металевими дверима. Та жодного звуку не було чути — мертва тиша.
До страти давно все було готове. Запізнювався Релінк, який хетів особисто бути присутнім під час розстрілу. Бульдог, зарядившись удень горілкою, до вечора вже протверезився, і в нього страшенно боліла голова. Простягнувши ноги, він сидів на дивані в кабінеті начальника тюрми Гроссвальда…
Бульдог і два солдати зайшли до камери Шрагіна незабаром опісля півночі. Бульдог подав знак — солдати накинулися на Шрагіна і зв’язали йому за спиною руки.
— Виходь, червоний добродію!
У коридорі Шрагін побачив Назарова і Григоренка, що стояли біля своїх камер. Проходячи повз них, він пильно глянув на їхні обличчя: Назаров був збуджений, він, здається, навіть не впізнав Шрагіна, а в Григоренка лице було зовсім байдуже, він мигцем поглянув на Шрагіна і став дивитися вгору.
Дванадцять східців униз, і Шрагіна завели в підвал з низькою склепистою стелею, що блищала від вологості. Підвал був вузький і довгий, наче повторював тюремний коридор там, нагорі. Робити підвал і під камерами — небезпечно. Зір і свідомість Шрагіна-розвідника в першу хвилину зафіксували це суто автоматично, але потім він почав оглядати усе свідомо — це допомагало абстрагуватися від того, заради чого його привели в цей підвал…