Українська мала проза XX століття: Антологія. Упорядник Віра Агеєва
- Автор: Довженко Александр Петрович, Забужко Оксана Стефановна
- Год: 2007
- Язык: украинский
- Год: Факт
- ISBN: 978-966-359-221-3
- Жанр: Классическая проза
Электронная книга - «Українська мала проза XX століття: Антологія. Упорядник Віра Агеєва». Краткое содержание книги:
Наша мала проза розкрила психологію перечулених, мімозно вразливих нових жінок епохи декадансу — і неймовірно трагічний досвід галицьких переселенців у Новий світ, високий ідеалізм митців-модерністів, котрі поставили творчість вище за всі цінності, — і розчарування безґрунтовних революційних романтиків, які захотіли взяти на себе місію вдосконалення Божого творіння. У другій половині століття кращі українські майстри зосереджувалися на героях-марґіналах, що не могли співіснувати з радянською дійсністю. Покоління 1991 року скрупульозно аналізувало стан людини, котра переживає крах узвичаєних цінностей і мусить адаптуватися до цілком нового часопростору. Маємо цілий ряд блискучих імен, різні стильові моделі, різні індивідуальні манери письма, пов’язаних як з модерністськими, так і з визивно авангардними орієнтаціями й традиціями.
* * *
Антологія «Українська мала проза XX століття»… якраз і бачиться такою… спробою канонотворення на теренах нашого красного письменства.
Газета «Нація і держава», 10 червня 2008 року
— Ну да, під вербою, як той казав, й їсться смачніше.
А під вербою, що стояла на березі ставка далеко від водопою, за очеретом, справді було краще: травичка, очерет, ставочок, тінь і… ні душі навкруги. Незабаром підоспів і Гришка: налили, закусили, і бесіда ще тепліше, ще щиріше полилась між недавніми приятелями. Налили знов, закусили, поговорили; налили по третій, четвертій, п’ятій…
— Ви вже той… звиніть, я трошки ляжу… Натомився, ходячи, та щось до сну клонить, — примощуючись, промовив після шостої Тарас і вже п’яненько усміхнувся.
— Нічого, нічого… Звісно, наморишся… От хоч би, приміром… От сюди лягайте головою, тут наче горбик… А я вже вам договорю-таки за свого дядька. Ну, то й пішов він до тої, виходить, барині, його родички. Входить до неї у комнату, а там уже сидить той, що перепиняв дядька… От преобразіть собі, Тарасе Семеновичу, таку штуку: тут, значить…
Тарас Семенович трохи розплющив очі, мугикнув щось, заплющив знов, ще раз тихо мугикнув і, схиливши голову на лікоть, спокійно і тихо заснув.
— Спить уже, — прошепотів Гришка, що весь час слідкував за ним. Андрій, розповідаючи все-таки якусь нісенітницю, вирвав очеретину, облущив її й дуже хльоснув Тараса по пальцях. Той не ворухнувся.
— Ну, йди стань там і дивись, — повернувся Андрій до Гришки, — як буде хто йти, кашлянеш.
Гришка, весело усміхнувшись і поглядаючи назад, пішов і став на поворотці.
— Що за чорт! Нема! — хапаючись і поглядаючи на Гришку, шепотів Андрій. — І за пазухою нема… Невже брехав?.. Уб’ю гада! Ну, повертайсь… Щось у сій кишені… зав’язано…
Розірвавши очкур, Андрій налапав щось тверде, схопив із трави ножика і одрізав усю кишеню. З розгорнутої кишені глянули старі бумажки, п’ятирублівки, десятки і прості срібні карбованці.
— А що, багато? — підбіг Гришка.
— Єсть. Ти ж позакидай сі пляшки, або я й сам се зроблю… Закинь і ковбасу, а то собаки набіжать і ще розбудять… Ну, гайда! Увечері приходь до Естерки — там п’ятьорку получиш… А тепер підожди трохи, не йди за мною.
— Андрій Панасович!.. — несміливо і ніяково посміхаючись, промовив Гришка, йдучи за Андрієм. — Якби зараз… Сьогодня ж неділя…
— Н-ну! — грізно крикнув Андрій і зупинив сіренькі, гострі свої очі на Гришці. — Сказав — увечері… Чого ж ще?
Гришка здвигнув плечима, зігнувся, підождав трохи, подивився на Тараса, усміхнувся і тихо пішов за Андрієм…
А через годину отовплений великою валкою людей, розхристаний, блідий, з синіми губами, Тарас із диким одчаєм і сльозами в очах розказував усе урядникові, який поважно й суворо слухав його.
— Се Голуб! Се ніхто, як Андрій! Гайда всі до його! — заревли декотрі з купи. — Ходім до його, однімем! Се ж розбій!
І вся валка, з поважним урядником і зігнутим, блідим Тарасом попереду, гучно посунула по головній вулиці.
— Куди, Ільку?.. Драстуй! Іш! Надів нового піджака та й не пізнає вже…
Ілько повернувся, — коло тину, трохи перехилившись на вулицю, стояла Мотря й, граючи очима, ласкаво всміхалася.
— Не бачив, — підходячи до неї, усміхнувся й Ілько. — Драстуй.
— А може, ще й досі сердишся?
— За що?
— А за те, що… тоді…
— Ну, от! — знов усміхнувся Ілько, нахиливши голову й розглядаючи чобіт. — Хіба ж се первина?
— Ну, а справді не сердишся? Га? — заглядаючи в вічі і якось тепло-ласкаво дивлячись на його, спитала Мотря.
— Та й чудна! — підняв голову Ілько. — Говорю, ні, то й ні… Чого се ти так убралась: кохточка, нова спідниця… Ху, ти!
— А тебе ждала, ха-ха-ха! Ні, їй-богу, думала тебе побачить… Та чого стоїш там, перелазь — та гайда в садок.
— Ні, треба йти на ярмарок. Андрій дожидає.
— Хіба й ти з ним на «роботу»?
— Атож!
— І підеш-таки?
— Та піду ж.