Українська мала проза XX століття: Антологія. Упорядник Віра Агеєва
- Автор: Довженко Александр Петрович, Забужко Оксана Стефановна
- Год: 2007
- Язык: украинский
- Год: Факт
- ISBN: 978-966-359-221-3
- Жанр: Классическая проза
Электронная книга - «Українська мала проза XX століття: Антологія. Упорядник Віра Агеєва». Краткое содержание книги:
Наша мала проза розкрила психологію перечулених, мімозно вразливих нових жінок епохи декадансу — і неймовірно трагічний досвід галицьких переселенців у Новий світ, високий ідеалізм митців-модерністів, котрі поставили творчість вище за всі цінності, — і розчарування безґрунтовних революційних романтиків, які захотіли взяти на себе місію вдосконалення Божого творіння. У другій половині століття кращі українські майстри зосереджувалися на героях-марґіналах, що не могли співіснувати з радянською дійсністю. Покоління 1991 року скрупульозно аналізувало стан людини, котра переживає крах узвичаєних цінностей і мусить адаптуватися до цілком нового часопростору. Маємо цілий ряд блискучих імен, різні стильові моделі, різні індивідуальні манери письма, пов’язаних як з модерністськими, так і з визивно авангардними орієнтаціями й традиціями.
* * *
Антологія «Українська мала проза XX століття»… якраз і бачиться такою… спробою канонотворення на теренах нашого красного письменства.
Газета «Нація і держава», 10 червня 2008 року
— За тебе? — наче сподіваючись сього питання й дивлячись на козявку, що зашамоталась і полізла вліво, перепитала Мотря. — За тебе? А Андрій же як?
— А Андрієві можна дать одкоша.
— Та буде так, як учора?
— Ну! — підняв голову Ілько і махнув паличкою. Козявка покрутила вусиками, повернула вбік, перелізла і сховалася в траві.
— Ну, що ж «ну»! — усміхнулась Мотря, переводячи очі з козявки на Ілька.
— А то «ну», що тепер не дам бить тебе… Вчора то він мав право, а тепер би… вже… Та побачила б!
— Ех, Ільку, Ільку, — захитала головою Мотря, — бачила я вже вчора… Підожди, не перебивай. Я вчора умисне прибігла до тебе, хотілось іще раз спробувати тебе — і що ж побачила? Ти не зміг піти проти Андрія.
— Та то ж, кажу, вчора, а тепер хай би посунувся!
— Ех, не задавайся, Ільку! Побачиш Андрія і присядеш знов. Ти, знаєш, такий; ти тільки не сердься; я цілу ніч думала про се й рішила сказать усю правду. Якби не побачила от се тебе, побігла б до тебе… Ти, бач, такий: як зо мною говориш, — ти мене слухаєш; з ким другим — того слухаєш. Як то кажуть: «Куди вітер віє, туди я хилюся…» Ти ж не сердься!.. Ось тепер Андрієві обіцяв помогти, а зо мною сидиш, бо я уговорила. Так і тоді буде, як вийду за тебе: поки будеш зо мною, будеш мій, а вийшов із дому — вже чийсь. А Андрій вже не те. Андрій — той ще сам, кого хочеш, подужає… Та й то взять: ну, от ти сидиш передо мною, я любуюся з тебе і як «отченаш» знаю тебе. А Андрія то вже й сам чорт не взнає, — сьогодня він такий, завтра такий, тоді он який… Проти його я прямо не можу йти. Ну, вийшла б я за тебе, пожила б і заскучала. А Андрій — то і розкаже, і поб’є, і насмішить, і налякає, і розсердить.
Ілько мовчав і писав паличкою по запорошеному чоботі.
— Ти й добріший за Андрія. Ти от чи «заробиш» де, чи як там, зараз роздаси, прогуляєш… Хіба ти матимеш коли що? Ні. Ну, я вийду за тебе, чи ти ж кинеш гулять, будеш годувать мене? Хіба ж ти зможеш? Правда ж, ні?
Ілько тільки колупнув паличкою.
— От бач, мовчиш. А Андрій, той і тепер гроші має, за тим я не пропаду. Та й Івасько… Хіба ти його любитимеш так, як Андрій, — не твій син…
Ілько мовчав. Замовкла й Мотря, тільки горобці наче ще голосніше цвірінькали між листям.
— Коли ж я подумаю, — тихо знов почала Мотря, — що прийдеться не бачиться з тобою, сумно стає. Привикла до тебе, чи що? Три роки… Та й до Андрія привикла… Се вже, значить, годі, — не прийду я вже до тебе, не буду любувати з тебе…
Ілько підняв голову, хотів щось сказать і… знов похиливсь.
— Страшно жалко… — наче думала вголос Мотря. — Подумаю кинуть Андрія — я вже думала багато вчора, — так якось зовсім і жить не хочеться… І тебе жалко… Якби можна за двох вийти! — засміялась вона і зараз же сумно замислилась.
— А ти ще подумай, — проговорив тихо Ілько і тихо глянув на неї.
— Я сама так думаю.
— А коли скажеш?
— Коли?.. Коли?.. Їй-богу, не знаю. Андрієві обіцялась у четвер… скажу тобі в середу… Добре? Ти ж не сердишся на мене? Га? — ласкаво заглянула вона в очі й прихилилась до його.
— Чого ж сердиться? — усміхнувся Ілько і тихо обняв її, притуливши щільно-щільно, до болю, до себе.
— Не тули так… — прошепотіла Мотря, зчервонівши трохи.
— Чого? — нахилився він до неї. — Може ж, більше не прийдеться… Здається, задавив би тебе!..
Мотря зітхнула, одкинула голову, подумала і, палко обнявши, стала цілувать у губи, в очі, щоку, найлюбіше місце над чорним м’яким вусом.
— Не підеш за Андрія? Не підеш? — шепотів Ілько.
— Не знаю, не знаю! Я не знаю, за кого я піду. Обніми, обніми мене!.. Прощай, мій хороший, мій гарний… Обніми…
Гучно було в пивній у Мошка, як увійшов туди Ілько. Долі валялись лушпайки з огірків, кісточки з риби, стояли калюжі пива; круг столів сиділи п’яні, спітнілі, червоні лиця; смерділо потом, чобітьми, махоркою.
— А! Ілько! — почулось із-за одного столу, зайнятого якимись парубками в піджаках і червоних сорочках. — Іди до нас!
Ілько обдивився навкруги й сів коло якогось дядька, що вже був п’яний і щось співав разом із другим дядьком; той сидів проти його і щохвилини перепиняв пісню гикавкою. Між ними сиділа якась жінка, твереза, гарно одягнена, й сумно, безнадійно поглядала на дядьків.
— Мошку! — гукнув Ілько.
Від стойки одскочив жвавий, маленький жидок і, шльопаючи калошами, підбіг до столу.
— Пару пива!
— І больше нічево?
— Нічого.
Через хвилину холодне пиво стояло перед Ільком. Випивши жадібно підряд три склянки, Ілько утерся, сумно схилив голову на руку і задумався.