Українська мала проза XX століття: Антологія. Упорядник Віра Агеєва
- Автор: Довженко Александр Петрович, Забужко Оксана Стефановна
- Год: 2007
- Язык: украинский
- Год: Факт
- ISBN: 978-966-359-221-3
- Жанр: Классическая проза
Электронная книга - «Українська мала проза XX століття: Антологія. Упорядник Віра Агеєва». Краткое содержание книги:
Наша мала проза розкрила психологію перечулених, мімозно вразливих нових жінок епохи декадансу — і неймовірно трагічний досвід галицьких переселенців у Новий світ, високий ідеалізм митців-модерністів, котрі поставили творчість вище за всі цінності, — і розчарування безґрунтовних революційних романтиків, які захотіли взяти на себе місію вдосконалення Божого творіння. У другій половині століття кращі українські майстри зосереджувалися на героях-марґіналах, що не могли співіснувати з радянською дійсністю. Покоління 1991 року скрупульозно аналізувало стан людини, котра переживає крах узвичаєних цінностей і мусить адаптуватися до цілком нового часопростору. Маємо цілий ряд блискучих імен, різні стильові моделі, різні індивідуальні манери письма, пов’язаних як з модерністськими, так і з визивно авангардними орієнтаціями й традиціями.
* * *
Антологія «Українська мала проза XX століття»… якраз і бачиться такою… спробою канонотворення на теренах нашого красного письменства.
Газета «Нація і держава», 10 червня 2008 року
— «За-а-аблістє-є-е-ела зорька-а-а-а…» — почув він коло себе і повернув голову до дядька.
— Семене! Та побійся ж Бога! — благаючи, заговорила жінка. — Підем додому… Коні ж морені стоять… Куме! Хоч ви вже згляньтеся!..
Кум тільки гикнув, замовк і безсило схилив голову на стіл.
— Жінко! — миролюбно заговорив Семен, ловлячи руками пляшку. — І ти… і… я… свині… Випий!..
— Та Бог з тобою! Не хочу… Підем… Коні ж морені.
— Коні? І ко-о-ні постоять. «За-а-блістє-е-е-ла зо-о-рька-а-а».
— За-а… — гикнув кум і підняв голову.
— Ну, що ти в світі божому будеш робити? — трохи не плачучи, здвигнула плечима жінка.
Ілько одвернувся й налив у шклянку пива.
— Господін! — торкнув його Семен. — Как… З недєльою вас!
— І вас, — знехотя всміхаючись, відповів Ілько.
— Спасибі, спасибі… От спасибі, так спасибі!.. Куме, дай пляшку, вип’ю… от з господіном.
Кум мацнув рукою по пляшці, ледве не звалив її, та так і застиг.
— Семене! — благала жінка, підхоплюючи пляшку.
— Дай сюди пиво! — безсило простягнув руку Семен.
— Підем додому.
— Дай сюди пиво…
— От наказаніє Господнє! — зітхнула жінка і подала пиво.
Семен узяв, поважно налив у шклянки, підніс, розхлюпуючи, одну Ількові, другу взяв сам і промовив:
— Доброго здоровля…
Ілько випив. Семен поставив свою шклянку, взяв Ілька за руку, довго дивився йому в очі, обняв, поцілував і зараз же випив своє пиво.
— Бо… люблю! — повернувся він до жінки. — І не мішайсь… Уторгував, продав воли і буду гулять… Так, господін?
— Так, так! — усміхнувся Ілько. — А за багато продали?
— За сто та ще й двадцять!.. О!.. — вийняв він червону хустку, помахав якимсь вузлом на ній і став пильно запихать знов у кишеню з того боку, де сидів Ілько. Ілько подививсь, одвернувсь і почав покволом пить пиво. Через десять хвилин вони були вже щирими приятелями, обнімались, випивали, цілувались і сміялись із благання жінки.
— Мошку, пива! — гукнув Ілько.
— Мошку!.. Жиде!.. Пива! — стукнув кулаком Семен і поліз у кишеню за хусткою.
— Та не треба, не треба! — затурбувався Ілько. — Я сам заплатю, я сам… Нехай… нехай…
— Ні!.. Ого! Семен Торба не може пива купить… Фю-фю! Ого!.. Де ж се гроші?.. Ого! Я не можу… Де ж се?..
— Та ти ж у ту кишеню поклав, — промовила жінка. Семен став шукать і в другій кишені, але й там не було нічого.
— Чи не випали? — поблідши, встала жінка і почала дивитися під стіл, під лави. Встав і Семен, мацаючи по кишенях, встав і Ілько, зазираючи теж і під стіл, і під лаву; сидів тільки кум, навіть крізь сон погикуючи.
— Нема! Ой Господи! — скрикнула жінка.
Дехто повернувся, коло сусід замовкло, підбіг Мошко.
— Та я ж у сю кишеню поклав, — розумніше трохи промовив Семен і глянув на Ілька, що пильно заглядав під стіл, піднімав пляшки на столі і озиравсь навкруги.
— Се ж от сей витягнув у його! — обмацавши, обшукавши всього Семена, крикнула жінка й показала на Ілька. Ілько блиснув очима, встав і взяв зі стола картуз.
— Ні, господін, підождіть трохи, — схопив його за руку Семен, — я той…
— Іди під три чорти, мурло! Не бачив я твоїх грошей.
В пивній стихло, і коло Семена поставало вже декілька дядьків.
— Люди добрі! — скрикнула жінка. — Ви ж бачили, що вони пили вдвох. Там же всі гроші… Тепер і за пиво нема чим заплатити.
— Ви, Ілько, послушайте, — затурбувався Мошко, — може, єжелі ви взялі… Мінє какое дело, нехай мінє за пиво… Я в паліция…
— Та якого вам чорта! — повертаючись іти, крикнув Ілько. — Не бачив я ніяких грошей. У його їх і не було.
— Брешеш, собачий сину, брешеш! Були! Ти сам бачив їх, сей йолоп тобі ж і показував! — закричала жінка.
— Оддай гроші! — тихо, але виразно промовив Семен.
Ілько здвигнув плечима, всміхнувся, глянув на дядьків, що мовчки і суворо дивились на се, і повернувся.
— Нет, позвольте, — викрикнув Мошко і ухвативсь за Ілька, — так нідзя… Дай мінє за пиво… Хає, бігай за паліцейським!
— Оддай гроші! — зробивши кілька ступнів до Ілька, процідив Семен і зціпив зуби.
— Авжеж, оддай… Що ж се! — почулось між дядьками. Ілько сіпнув руку, крутнув Мошком й ступив до дверей.
— Оддай гроші!! — заревів Семен і кинувся на Ілька з піднятим кулаком. Ілько повернувсь, одхиливсь, як дикий звір, наскочив на Семена й повалив його на стіл, зі страшною силою опускаючи кулаки на голову, живіт, груди. Жінка крикнула й кинулась до них, але зараз же одлетіла і впала під стіл, обливаючись кров’ю; посунулись, було, дехто з гурту, але теж деякі полетіли на лави, а деякі самі поховались од страху, глянувши тільки на червоного, страшного, з піною на губах Ілька.