Українська мала проза XX століття: Антологія. Упорядник Віра Агеєва
- Автор: Довженко Александр Петрович, Забужко Оксана Стефановна
- Год: 2007
- Язык: украинский
- Год: Факт
- ISBN: 978-966-359-221-3
- Жанр: Классическая проза
Электронная книга - «Українська мала проза XX століття: Антологія. Упорядник Віра Агеєва». Краткое содержание книги:
Наша мала проза розкрила психологію перечулених, мімозно вразливих нових жінок епохи декадансу — і неймовірно трагічний досвід галицьких переселенців у Новий світ, високий ідеалізм митців-модерністів, котрі поставили творчість вище за всі цінності, — і розчарування безґрунтовних революційних романтиків, які захотіли взяти на себе місію вдосконалення Божого творіння. У другій половині століття кращі українські майстри зосереджувалися на героях-марґіналах, що не могли співіснувати з радянською дійсністю. Покоління 1991 року скрупульозно аналізувало стан людини, котра переживає крах узвичаєних цінностей і мусить адаптуватися до цілком нового часопростору. Маємо цілий ряд блискучих імен, різні стильові моделі, різні індивідуальні манери письма, пов’язаних як з модерністськими, так і з визивно авангардними орієнтаціями й традиціями.
* * *
Антологія «Українська мала проза XX століття»… якраз і бачиться такою… спробою канонотворення на теренах нашого красного письменства.
Газета «Нація і держава», 10 червня 2008 року
— Бий! бий!! Не хочеш? Не хочеш? Жаліть будеш!
Парубок всміхнувся і, подивившись на конячину, іронічно спитав:
— Вона ж хоч вітер повезе?
— Ха! — стрибнув циган. — Диви! Вона справиться за трьох таких, як твій. Ти диви, о! І не вгнеться! — і, стрибнувши, він вмить опинився на шкапинці, що, не сподівавшись такого, перелякалась, хитнулась і ледве не впала.
— Ну й лошадь!
— Вогонь!
— Ти нею ладан вози!
— Міняйсь, Сидоре, діти кататимуться!
— Та що ви смієтесь, що ви смієтесь?! — не зважаючи на регіт, підбіг циган до купки. — А давай на що, що випередить хоч яку! Давай! Ага! Боїтесь! Та по її видно… Ти дивишся, що вона мала? Ха-ха-ха! Та се ж киргизка, сама чистокровна киргизка! Що ж би то й була за киргизка, якби вона не мала була… Ну, береш п’ять додачі? Ні? Шість береш? А сім?.. Ну, то йди к чорту! Но!.. — Циган швидко повернувся, шарпнув шкапинку, ступив ступнів із п’ять і, хутко повернувшись, підбіг до парубка, схопив за руку і, наче пускаючись на одчай, крикнув: — Ну, чорт його бери! На вісім, давай буланого. Хай моє пропада. Бий!
— Та я не хочу міняться! Вдесяте кажу!
— І вісім не хочеш? Дурний же ти! Будеш жаліть, схочеш вернуть, та пізно буде. Бери, поки дають! Говорю тобі, золото береш, а не коня!
— Ні.
— Ех! Пропадать — так пропадать! Держи руку, держи руку.
— Та не хочу!
— Держи! Даю дев’ять! Бий!
— Бий, Данило, б-б-бий, — заговорив вмить земляк, що доти мовчки хитався і слухав, ледве поводячи очима.
— Та то, дядьку, не Данило.
— Ну, то… Іван…
— І не Іван.
— Ну, то… йди під три чорти! Не з тобою говорю! Свиня!.. Ти, Гаврило, б-б-бий… Або знаєш що? Не б-б-бий…
— Не мішайте, дядьку! — одіпхнув його циган. Дядько замовк, похитнувся, хотів провести рукою по вусах і, мацнувши тільки по мокрих губах, хитнувсь у другий бік і зупинив свій важкий, затуманений погляд на циганові.
— Держи руку! Держи! Дев’ять!
— Ні.
— Ну, чорт же з тобою і з твоїм буланим! З дурнем діло мать!.. Но!.. Береш дев’ять?
— Ні.
— Но!
Але, одійшовши трохи; вмить повернувся, підійшов до парубка, взяв за руку, подививсь йому в очі, всміхнувсь і, зітхнувши, поліз у кишеню, промовляючи до купки:
— Прийдеться дать, нічого не вдієш… Бачу, десятку хоче…
— Та не виймайте, — сказав парубок, — я не поміняюсь… Комедія, їй-богу!
Але циган, наче не чуючи, вийняв гаманця й почав лічить.
— Та не давайте, не візьму!
— Сорок п’ять… До пари мені буланий… шістдесят…
— Та я ж вам говорю, що не поміняюсь. Ну, й…
— Дев’яносто п’ять… Осе вісім… Вісімдесят… десять! На, бери! — махнувши рукою, скінчив циган.
— Та я ж вам говорю, що не міняюсь… Но! Гайда, Микито!
Циган спершу мовчки трохи подивився парубкові вслід, потім вилаявсь на всю губу.
Уся валка, сміючись, розбрелась на всі боки.
— Тьху, чорт! — схаменувся Андрій. — Заслухався чортового цигана і, мабуть, проґавив діла… Ну, да… Ні, слава Богу, стоїть… Що ж Гришка?.. Ні, й той уже лежить.
Гришка дійсно лежав вже біля гарби й іноді поглядав у той бік, де стояв Андрій.
«Ну, пора!» — рішив Андрій і, обдивившись на себе, ліниво, наче гуляючи, став наближатися до купки селян, що стояли коло пари здорових круторогих волів.
— Їй-богу, не можна, чоловіче добрий! От як перед Господом милосердним, сам торік дав дев’яносто п’ять. Воли, говорю вам, такі, що… а-а! Тут же і робота, і сила і подивиться є на що… Роги, гляньте, які… Христом-Богом завіряю, що сам дав дев’яносто п’ять.
— Та воно та-а-ак, — схилив голову набік і розвів руками пристаркуватий чоловічок із сивенькою ріденькою борідкою, — коли ж… дорого.
— Не дорого, земляк, їй же Богу, не дорого!
— Драстуйте, мужички, — привітно всміхаючись, промовив, підходячи, Андрій. Декотрі познімали картузи, декотрі тільки потягнули за козирки й одказали разом:
— Доброго здоровля.
— Торгуєтесь? Хе-хе-хе! Торгуйтесь, торгуйтесь… Волики хорошиї. Да, дєйствітельно, волики не плохиї… Да, да… Скільки просять?
— Не дорого, господін… дев’яносто п’ять!
— Ну да, оно… собственно… А дають?
— А даю дев’яносто два, — промовив чоловічок.
— Гм… Волики нічево сибі… Тольки, хе-хе-хе, знаєте, усякому своє. Той, значить, любить такоє, а іной уже сякоє… От, скажем, приміром, за мене. Люблю волики, їй-богу, люблю!.. Я сам помещик, імєю землю… Да… А вот, как повідю волики, так прямо і бірьоть охота… Виділ я тольки што волики. А-а-а, ть-ть! Прямо золото… І от же, преобразіть сибі, не дорого, їй-богу, не дорого. Так будь дєньги, так і купив би. І немного: дев’яносто рублєй… Тольки ж і волики… І ето волики хорошиї, но тєї будуть как будто полєпше… Тольки ж опять скажу, хто што любить… От скажем, приміром, етот мужичок. Он по видімості больше любить… не такиї, как ето воли. Так, мужичок?