Українська мала проза XX століття: Антологія. Упорядник Віра Агеєва
- Автор: Довженко Александр Петрович, Забужко Оксана Стефановна
- Год: 2007
- Язык: украинский
- Год: Факт
- ISBN: 978-966-359-221-3
- Жанр: Классическая проза
Электронная книга - «Українська мала проза XX століття: Антологія. Упорядник Віра Агеєва». Краткое содержание книги:
Наша мала проза розкрила психологію перечулених, мімозно вразливих нових жінок епохи декадансу — і неймовірно трагічний досвід галицьких переселенців у Новий світ, високий ідеалізм митців-модерністів, котрі поставили творчість вище за всі цінності, — і розчарування безґрунтовних революційних романтиків, які захотіли взяти на себе місію вдосконалення Божого творіння. У другій половині століття кращі українські майстри зосереджувалися на героях-марґіналах, що не могли співіснувати з радянською дійсністю. Покоління 1991 року скрупульозно аналізувало стан людини, котра переживає крах узвичаєних цінностей і мусить адаптуватися до цілком нового часопростору. Маємо цілий ряд блискучих імен, різні стильові моделі, різні індивідуальні манери письма, пов’язаних як з модерністськими, так і з визивно авангардними орієнтаціями й традиціями.
* * *
Антологія «Українська мала проза XX століття»… якраз і бачиться такою… спробою канонотворення на теренах нашого красного письменства.
Газета «Нація і держава», 10 червня 2008 року
— А може, не підеш… Га? А я б тобі щось сказала, розка-за-а-ла. Га?
— Ні, ні… Андрій сердиться буде. Пропаде «робота». Мені, положім, вона не до душі, але… обіцяв. Прощай!
— Та підожди! — схопила його за рукав Мотря. — Сам каже, що не до душі, і йде… Андрій собі знайде, а ти посидь зо мною. Батька нема, на биржі. А Андрій знайде…
— Та хто його зна… — почухався Ілько.
— Та перелазь, перелазь! А я щось розкажу хороше-хороше. Ти, їй-богу, Ільку, чудний: самому не до душі, а йдеш. Тебе раз у раз уговорить можна, не можеш ти по-своєму зробить. А Андрій — то чорт! А я б щось розказала… Перелазь! Я, їй-богу, скучила за тобою… А цікаве б розказала… От побачиш!
Ілько подивився на Мотрю: дивно хороша вона була, хороша, як радість, як молоде, тепле чуття, хороша, як мрія бажана. Глянув Ілько у великії очі, зустрівся з глибоким поглядом, що обіцяв щось, про щось говорив, чогось прохав, зітхнув, почухався, ще раз глянув на ласкаву її усмішку і… поставив ногу на тин.
— А справді ж щось скажеш цікаве? — спиняючись, спитав він.
— Їй-богу, їй-богу, розкажу!.. — «От таки ж піде за мною!» — додала вона в думці.
— Ну, як так… — недоговорив Ілько і став перелазить через тин із таким видом, начеб хотів сказати: «Отже, лізу через те тільки, що треба послухать щось цікаве, а інакше ні за що в світі не поліз би!»
Він переліз, стрибнув і, щоб не впасти, ухопився за Мотрю й, обнявши її, пригорнув до себе.
— Гайда на призьбу! — притуляючись до його і одхиляючи віти вишень, промовила вона й тихо пішла вперед.
— Ну, що ж там цікаве?
— А тобі дуже хочеться знать?
— Як… як от се зараз поцілувать тебе!
— Ну? Скажи який! Ха-ха-ха!
— Та говори!
— Ну, слухай, — не повертаючись до його і нахиляючись од вітей, тихо вимовила вона, — виходю заміж за… Андрія.
— Та ну?! — спинившись, скрикнув Ілько. — Брешеш!
— Їй-богу, правда! — повернулась Мотря і пильно глянула на Ілька, що ніби аж зблід трохи.
— І таки не брешеш? — криво всміхнувся він.
— В четвер і рушники подам.
— Он як… — тихо промовив він і мовчки пішов до призьби.
— Правда, цікаве? — сміючись, спитала Мотря, сідаючи біля його.
Ілько нічого не одказав і мовчки замислено став дивитись кудись через тин. На серці щось страшенно боліло, й нудно-нудно стало.
— Так он як! — дивлячись на неї, знов криво усміхнувся він і знов одвернувся.
— А так… — теж криво всміхаючись, прошепотіла Мотря й зупинила свій погляд на йому.
«Так он що, заміж за Андрія! — крутилось із сим тяжким щемлінням у Ілька. — Се, значить, прощайся вже з нею, прощайсь із тими тихими, любими вечорами, з тими милими розмовами, прощайсь із рідною, єдиною людиною, з сим струнким, гнучким станом, палкими губами, глибокими очима, з сими гарними, дорогими, чудовими очима…» Сі думи не мислив він, не висловлював, не складав їх, — метнулись вони в його з сим щемлінням, з сим якимсь чудно-тяжким чуттям. Він знов глянув на неї, придивився й почув, які стали далекі і дорогі, любі, хороші сі такі знайомі йому брови, губи палкії, очі чудові.
А Мотря все дивилась на його і теж прислухалась, як щось давило-щеміло на серці. І хотілось їй, дуже хотілось обнять його, пригорнуться, завмерти коло дужої руки його, заглянути в вічі і дивиться, дивиться на чудову красу його, на чорнії брови, у карії очі. І почувала вона, як боляче холонуло в неї у грудях із самої думки, що не прийдеться їй більш цілувать його, цілувать найлюбіше місце, що одтінялось чорним вусом; не прийдеться більш дратувать-розпалять палким поцілунком і любувати, як зачервоніється злегка лице його, як краса його ще виразніш, ще дужче стане перед нею й захвилює, захопить і її…
— А ти не виходь заміж, — тихо промовив Ілько, колупаючи паличкою стежку, що йшла понад призьбою. Мотря одвела свій погляд, зітхнула й хоча чула його слова, але, не встигши визволитись від впливу своїх думок, перепитала:
— Що ти сказав?
— Я кажу, щоб ти не виходила зовсім заміж.
— Не виходить зовсім? — сумно усміхнулась вона. — Не можу, Ільку, їй-богу, не можу. Дитина росте, треба батька… Та й самій… Ну, хіба ж се добре, що я бігаю до тебе, що він мене б’є раз у раз… Ні, рішила, так і буде. А тобі ж хіба що?
— Та так… — нахилився знов Ілько, — якось… Чорт його зна… думаю про се… і якось, знаєш, скучно… Буде скучно без тебе.
— Та і мені, ось дивлюсь на тебе, теж якось скучно.
Замовкли знов. Тихо було в садку. Сонце ледве пробивалось крізь листя і грало на коліні в Ілька; цвірінькали і бились горобці на вишнях, та за тином по вулиці йшли люди до церкви.
— А за мене пішла б? — ніяково всміхаючись і старанно перепиняючи червоненькій козявці дорогу, тихо спитав Ілько.