Українська мала проза XX століття: Антологія. Упорядник Віра Агеєва
- Автор: Довженко Александр Петрович, Забужко Оксана Стефановна
- Год: 2007
- Язык: украинский
- Год: Факт
- ISBN: 978-966-359-221-3
- Жанр: Классическая проза
Электронная книга - «Українська мала проза XX століття: Антологія. Упорядник Віра Агеєва». Краткое содержание книги:
Наша мала проза розкрила психологію перечулених, мімозно вразливих нових жінок епохи декадансу — і неймовірно трагічний досвід галицьких переселенців у Новий світ, високий ідеалізм митців-модерністів, котрі поставили творчість вище за всі цінності, — і розчарування безґрунтовних революційних романтиків, які захотіли взяти на себе місію вдосконалення Божого творіння. У другій половині століття кращі українські майстри зосереджувалися на героях-марґіналах, що не могли співіснувати з радянською дійсністю. Покоління 1991 року скрупульозно аналізувало стан людини, котра переживає крах узвичаєних цінностей і мусить адаптуватися до цілком нового часопростору. Маємо цілий ряд блискучих імен, різні стильові моделі, різні індивідуальні манери письма, пов’язаних як з модерністськими, так і з визивно авангардними орієнтаціями й традиціями.
* * *
Антологія «Українська мала проза XX століття»… якраз і бачиться такою… спробою канонотворення на теренах нашого красного письменства.
Газета «Нація і держава», 10 червня 2008 року
А сонце пече, розлива по тілі якусь млявість; пахтить кінським гноєм, молодими огірками, житнім хлібом, таранею, дьогтем. В довгій вузькій вуличці возів, затовпленій кіньми, волами, людьми, чути регіт, сварку, торгування; на возах, завалених лантухами, сіном, свіжою травою, свитками, голосно перегукуються молодиці, дівчата, невеличкі хлопчики; на вигоні площі, підгукуючи, підкидаючи ліктями, хлопчики силкуються удать із себе Шмулів, буланих, кацапів тощо; коло річки, вибрикуючи, похнюпившись, весело ржучи, товпляться коні, корови, воли.
Але торг провадиться повагом, не хапаючись, не передираючись один перед другим; торгуються спокійно, поважно, де-не-де із смішком, із тонкою іронією, з коментаріями до товару; торгуються без видирання очей, без дикого запалу, без хитрощів, але з тонким підходом. Надходить поважний дядько в новій свиті, в картузі, з маленькими очима під густими бровами, з тонкими губами і невеличким ряботинням по худому лиці; підступає він до купки, що стоїть, поспиравшись на коней і розмовляючи тихо та мирно. Навкруги, звичайно, коні, люди; всі товпляться, штовхаються, пролазять між кіньми, перегукуються, регочуть. Дядько розводить дві спини коней, просовується і, потягнувши злегка за картуза, промовляє:
— Драстуйте! Боже поможи!
— Спасибі! — одзиваються декотрі і, не переміняючи постав, слухають далі якого-небудь оповідача. Дядько теж постоїть, послухає, подивиться іноді на конячок і, намітивши яку-небудь вороненьку з худими боками, з витертим чубком і повисмикуваним хвостом, наче знехотя ткне батогом у бік і теж знехотя, ні до кого, властиво, не звертаючись, бовкне:
— А що просить?
Конячка крутне хвостом, переступить на другу ногу, зітхне з присвистом і знов похилиться; а хазяїн її, одвернувшись трохи од оповідача і міцніше упершись ліктем, теж наче знехотя муркне:
— Три красні.
— …Ну, та й говорю йому, значить, тому-таки панові, — чується з купки. — «Змилуйтесь, ваше благородіє, я ж тут хіба як? Хіба я що?» А він, чорт його знає, чи вже таке зроду погане, чи… як заверещить: «На неделю у тюрму!..»
— А дві? — знов торкає пужалном конячинку дядько. Коняка знов крутить хвостом, зітхає і переміняє ногу; хазяїн знов трохи одвертається, знов умощується зручніш на спині і одповідає:
— Двадцять сім дають.
— Та, мабуть, невеличких?
— Чого? Хіба не стоїть? Кінь як кінь.
— Та вже ж! І голова, і вуха є. Дві берете?
— Та що ви, земляк! — всміхається хазяїн і повернеться вже зовсім до дядька. — Хіба вже я як? У Бога теля з’їв, чи що? Узять дві, як до їх дають ще сім!
— Та й беріть!
— Та й візьму!
— Та й держіть!
— Та й вдержу!
Дядько одходить трохи, повештається навколо, потикає в боки деяких конячок і наче зовсім ненавмисне опиниться коло вороненької:
— А що, держите? — ледве всміхаючись, кидає він до хазяїна конячки.
— Держу.
— А поснідали добре?
— До обіду недалеко.
— Ну, то… зверху додам два.
— Ні, буде холодно. Коняка добра… молода.
Дядько підходить ближче, мовчки підніма голову вороненькій, розтуляє рота й дивиться в зуби.
— Та що там? — всміхається хазяїн. — Хоч дивіться, хоч ні, а більш п’яти не дасте.
Дядько, не відповідаючи, обходить навкруги, підніма ноги, маца боки, тягне за гриву, б’є по клубах і, наче твердо обміркувавши, рішає:
— Ну, то от так. Держіть руку… Двадцять п’ять — і… — б’є з повагом, — кришка!
— Ні, — хова руку хазяїн, — як не три, то й не тратьте, куме, сили.
— То так-таки й три?
— Та так.
— Ну, а так, щоб продать?
— Щоб продать? — замислюється хазяїн. — Так, щоб продать, то от що: дасте двадцять вісім — і беріть. Хай вже…
— А як по-божому?
— Та що ви, дядьку, торгуєтесь? — вмішується один із купки в широченному брилі, з веселим, лукавим поглядом. — Криця — не лошиця: біжить — дрожить, упаде — лежить. Сестра її в Києві з гори бігає.
В купці посміхаються, дядько поважно обдивляється, хазяїн пильнує його.
— Ну, двадцять шість. Держіть руку!
— Двадцять вісім!
— Двадцять шість!
— Двадцять вісім!
— Ще й цибулю на хвіст, — додає «бриль».
— Ну, то щоб не по-вашому і не по-моєму.
— Держіть руку… Держіть. Двадцять сім!
— Та давай, Данило, — радить «бриль», — бо вороненька вже стелеться.
— Ще б полтиника… — чухається Данило.