Конан, варвар із Кімерії

Стражники з подивом роздивлялися прибульців, та нічого не запитували, і Техотль утримувався від пояснень. Страх і нерішучість облишили його.

— Ходімо! — квапив він своїх нових друзів. Конан озирнувся на браму.

— А ті, що переслідували нас? Вони не стануть брати ворота штурмом?

— Вони знають, що Орлина Брама їм не до снаги. Вони втекли в Ксоталанк разом зі своїм повзучим дияволом. Ходімо, я проведу вас до володарів Текультлі.

Один зі стражників розкрив перед ними двері до коридору, що не відрізнявся від інших приміщень міста. Проте було видно, що тут мешкають люди. З яшмових стін звисали оксамитові полотнища, пишні килими застеляли пурпурну підлогу, сидіння і дивани зі слонової кістки були вкриті м’якими атласними подушками.

Коридор закінчувався оздобленими дверима, які ніхто не охороняв. Техотль безцеремонно штовхнув двері й завів товаришів до чималої зали, де зо тридцять смаглявих чоловіків та жінок підхопилися з подушок і зустріли їх здивованими вигуками.

Чоловіки, за винятком одного, були схожі на Техотля, але темношкірі, з дикими очима, жінки мали своєрідну вроду. Вони були зодягнені в золотисті шаровари й короткі шовкові спідниці, підперезані розшитими золотом шарфами. Їхнє чорне волосся до плечей перехоплювали срібні обручі.

У кріслах зі слонової кістки на яшмовому постаменті51 сиділа пара, яка відрізнялася від решти. Величезний чоловік із надзвичайно широкими грудьми й бичачою шиєю, єдиний серед чоловіків, мав розкішну сріблясто-чорну бороду до пояса. Одяг його був із пурпурного шовку, широкі рукави оголяли м’язисті руки.

Жінка, яка сиділа поряд із ним, схопилася з приглушеним криком і, ледве поглянувши на Конана, спрямувала палаючий погляд на Валерію. Вона була висока, гнучка — і, поза сумнівом, найвродливіша в цій залі. Одягом вона була не надто обтяжена — два шматки яскраво-червоної із золотом матерії заміняли їй спідницю. Пов’язка на грудях і обруч на голові були прикрашені діамантами. І лише у неї, єдиної зі всього цього смаглявого народу, не було звичайного шалу в очах.

Вона не зронила ні слова й лише стояла зі стиснутими кулаками, вдивляючись у Валерію.

Чоловік на троні зі слонової кістки аж ніяк не змінив виразу обличчя.

— Князю Ольмек! — звернувся до нього Техотль і вклонився, широко розкинувши руки. — Я привів союзників зі світу за лісом. У Залі Тецкоті Палаючий Череп убив мого товариша Хицмека…

— Палаючий Череп! — залою пробіг переляканий гомін.

— Саме так! Я повернувся й побачив Хицмека на підлозі з перерізаним горлом. І, перш ніж я схаменувся, Палаючий Череп напав на мене. Я глянув на нього, і кров захолола в моїх жилах, і мозок розтанув у моїх кістках. Я не міг ані втікати, ані битися — тільки чекав удару. І тоді з’явилася ця білошкіра жінка й зарубала його своїм мечем. Слухайте — це був всього лишень пес із Ксоталанка, який пофарбував свою шкіру в білий колір і надягнув на голову череп давнього чаклуна! Тепер цей череп розлетівся на сто шматків, а той, хто його носив, мертвий!