Конан, варвар із Кімерії

Техотль, поранений, звівся над тремтячим тілом останнього ксоталанкійця, струшуючи кров із леза. Він дивився на Конаназ величезним подивом.

— Що все це означає? — повторив Конан, приголомшений тим, що застав Валерію за смертельним змаганням із дивними людьми в місті, яке здавалося йому безлюдним.

Повернувшися з даремних мандрів верхніми приміщеннями і не знайшовши Валерії в умовному місці, він пішов на шум битви.

— П’ять убитих псів! — вигукував Техотль, і очі його сяяли сатанинським блиском. — П’ять убитих! П’ять пурпурних цвяхів у чорній колоні! О, спасибі вам, криваві боги!

Він звів руки вгору і, як демон, почав плювати на ворогів і топтати їх.

Його новоспечені союзники дивилися на нього з подивом, і Конан запитав аквилонською:

— Це що за ненормальний? Валерія знизала плечима.

— Сказав, що звуть його Техотль. Із його базікання я зрозуміла, що його плем’я живе на цьому боці божевільного міста, а їхні вороги — на іншому. Думаю, нам краще піти з ним.

Техотль перестав танцювати на трупах і прислухався до них, причому страх на його обличчі змінився торжеством.

— Тепер ходімо, — шепнув він. — Славно попрацювали. П’ять мертвих псів! Мій народ добре зустріне вас, із належними почестями! Тож уперед! До Текультлі ще далеко. Будь-якої миті можуть з’явитися ксоталанкійці, і їх буде забагато навіть для ваших мечів!

— Веди! — буркнув Конан.

Техотль миттю опинився на сходах, що ведуть на галерею, а вони пішли услід, намагаючись не втрачати його із поля зору. На галереї він пройшов через західні двері й повів їх анфіладою освітлених кімнат.

— Що за дивне місто! — бурмотала Валерія. — Що тут коїться?

— А хто його зна! — відповів Конан. — Втім, люди його раси мені вже стрічалися. Вони живуть на берегах озера Зуад, на межах землі Куш. Це якась помісь паршивих стигійців з людьми, що прийшли зі сходу років двісті тому. Вони називають себе тлацитланами. Але, рухаюся, це місто — не їхній витвір!

Техотлем, здавалося, опанував колишній страх, і він аж ніяк не зменшувався з їхнім наближенням до мети. Він усе ще озирався на всі боки й прислухався.

Мимоволі затремтіла й Валерія. Людей вона не боялася. Але дивна підлога під ногами, незвичайні кристали над головою, від світла яких тільки густішала в кутках темрява, полохливість проводаря зароджували в її серці тривогу, відчуття якоїсь прихованої, надприродної небезпеки.

— Вони можуть з’явитися між нами й Текультлі, — прошепотів Техотль. — Треба стерегтися, бо потрапимо в засідку!

— А чом би нам не вибратися з цього чортового палацу й не піти вулицею? — запитала Валерія.

— У Ксухотлі немає вулиць, — відповів провідник. — Немає ні майданів, ні дворів. Усе місто — суцільний палац під одним дахом. Вулицею можна назвати хіба що Велику Залу, яка тягнеться через усе місто від південної до північної брами. Міська брама — єдине, що пов’язує нас зі світом, але її не переступала жодна людина ось уже п’ятдесят років.