Конан, варвар із Кімерії

Прибулець кинув тіло й підхопився, тремтячи, як осиковий лист. Обличчя його нагадувало сіру маску. Готовий до втечі, він чомусь сиам’янів і широко розплющив очі.

У пітьмі під балконом з’явилася світла цятка й почала зростати — цей демонічний пломінь не був схожий на світло зелених кристалів. Тут у Валерії заворушилося на голові волосся — у повітрі, ледве помітний в пульсуючому сяйві, висів людський череп незвичайних контурів, і світився саме він.

Чоловік унизу стояв нерухомо, як утілення жаху, що паралізує будь-яку волю, не відриваючи погляду від примари. Примара ж відділилася від стіни, супроводжувана химерною тінню. Поволі ця тінь набувала контурів людської постаті, груди й руки якої біліли в пітьмі, немов голі кістки. Череп містився на її широких плечах і продовжував сковувати прибульця поглядом своїх очних ямок. А той стояв, як мумія, марно тримаючи ножа в руці. Здавалося, якийсь маг вихлюпнув на нього всю могуть свого чаклунства.

І тоді Валерія зрозуміла, що тут діє не тільки страх. Щось було в цьому пульсуючому сяйві таке, що позбавляло людину можливості мислити й рухатися. Навіть вона, перебуваючи у відносній безпеці у своєму укритті, відчула раптовий вплив цієї сили, яка, здавалося, здатна позбавити розуму.

Жахливе творіння підповзало до своєї жертви, і та, нарешті, зсунулася з місця — але лише для того, щоб кинути зброю і впасти на коліна, закривши обличчя руками. Нещасний безпорадно чекав удару шаблі, яка виблискувала в руці примари, що стояла над ним, ніби смерть, що торжествує над життям.

І тут Валерія підкорилася першому ж пориву своєї непередбачуваної натури. Вона, немов тигриця, перестрибнула балюстраду й опинилася внизу, за спиною жахливої постаті. Та обернулася була на шум, але пізно: меч Валерії вже ударив, і власниця полегшено зітхнула, коли зрозуміла, що лезо встромилося всього лише в тіло простого смертного.

Примара видала булькаючий звук і впала — з перерубаними плечем, грудьми і хребтом. Палаючий череп покотився підлогою, відкривши чорну гриву волосся й темне лице, спотворене передсмертною гримасою. Під страшною маскою був чоловік — такий самий, як і той, що скорчився від жаху на підлозі.

Урятований підвів голову й подивився очманілими очима на білошкіру дівчину, що стояла зі скривавленим мечем у руці над тілом його ворога.

Він устав, похитуючись і бурмочучи щось, немов несповна розуму. Велике ж булр його здивування, коли жінка зрозуміла його: він говорив стигійською, хоча й із незнайомою вимовою.

— Хто ти? Звідки ти взялася? Що ти робиш в Ксухотлі? Та все одно ти друг — дарма, богиня ти чи демон. Від твоєї руки поліг Палаючий Череп! І під ним ховалася людина! А ми гадали, що це демон, якого вони викликали з підземель… Чуєш?

Він перервав свою незв’язну мову і застиг, прислухаючись. Дівчина не чула ні звуку.

— Треба поспішати, — прошепотів він. — Вони перебувають на захід від Великої Зали й можуть нас оточити. Можливо, вони вже підповзають!

Він з силою схопив її за передпліччя.

— Хто ж ці “вони”? — запитала Валерія.

Він подивився на неї, немов дивуючись безодні її неуцтва.

— Вони? — він навіть почав заїкатися. — Ну ясно, народ Ксоталанка! Клан чоловіка, вбитого тобою. Вони мешкають поблизу східної брами.

— Значить, місто заселене?! — вигукнула вона.

— Заселене, заселене, — він крутився на місці від нетерпіння. — Ходімо звідси! Швидше! Нам слід повернутися в Текультлі!

— Це ще куди?

— Це біля західної брами! — він знову схопив її за передпліччя й потягнув до дверей, з яких вийшов. Великі краплі поту виступили в нього на лобі, а в очах знову світився жах.

— Стривай! — гарикнула вона і скинула його руку. — Тримайся від мене далі, а то голову розтрощу! Що тут таке? Хто ти такий? Куди ти мене тягнеш?

Він насилу взяв себе в руки і, неспокійно озираючись, заговорив швидко-швидко — так, що слова його зливалися в незрозумілий потік:

— Звуся я Техотль. Родом із Текультлі. Я і той, хто лежить там з перерізаним горлом, прийшли до Зали Мовчання, сподіваючись підстерегти пару ксоталанкійців. Ми розділилися, а коли я повернувся сюди, то застав його зарізаним. Це зробив Палаючий Череп. Він і зі мною так само розправився б, якби не ти. Але він міг бути не один. Імовірно, сюди пробралися й інші ксоталанкійці! Навіть самі боги здригаються при думці про те, що чекає на людей, котрі живими потрапляють до рук цього народу!