Конан, варвар із Кімерії

— Навіть коли б і не було ніяких драконів, ми, народжені й вирослі в місті, не наважимося його залишити. Ніколи ще не ступала наша нога за стіни. Ми незвичні до відкритого простору й сонячного світла. Ні — в Ксухотлі ми народилися, тут і помремо!

— Ну що ж, — сказав Конан. — З вашої ласки, ми краще пограємо в піжмурки з драконами. Ваша війна нас не стосується. Коли ви покажете нам дорогу до західної брами, ми підемо геть.

Таскела стиснула кулаки й почала щось говорити, але Ольмек перервав її:

— Наближається ніч. Якщо ви опинитесь на рівнині вночі, то певне потрапите в лапи драконів.

— Ми вже йшли рівниною вночі і навіть спали там, проте нікого не зустріли, — зауважив Конан.

Таскела похмуро посміхнулася:

— Ви не посмієте покинути Ксухотль!

Конан подивився на неї з інстинктивною неприязню: надто йому не подобалася увага княгині до Валерії.

— Думаю, що посміють, — сказав Ольмек. — Але, Конане й Валеріє, вас же послали самі боги, аби перемогли Текультлі! Війна — ваше ремесло, так чому вам не битися на нашому боці? Багатств у нас накопичено понад міру — коштовне каміння в Ксухотлі таке ж звичне, як бруківка в інших містах. Деякі привезені ще за давнини, а вогненні кристали здобуті в східних горах. Допоможете нам здолати ксоталанкійців — і беріть, скільки понесете!

— А ви допоможете нам знищити драконів? — запитала Валерія. — Тридцять воїнів із луками й отруєними стрілами зуміють винищити всіх гадів у лісі.

— Так! — не замислюючись, погодився Ольмек. — Ми, щоправда, за роки рукопашних боїв розучилися стріляти з лука, але можемо відродити це мистецтво.

— Що ти на це скажеш? — звернулася Валерія до Конана.

— Ми мандруємо без копійки за душею, — посміхнувся кімерієць. — А як на мене — що ксоталанкійців різати, що когось іншого…

— Так ви згодні? — закричав Ольмек, а Техотль від радості заплескав у долоні.

— Гаразд. А тепер чи не будете ви люб’язні показати нам кімнати, придатні для відпочинку, щоб уранці зі свіжими силами взятися до… е-е-е… роботи?

Ольмек згідно кивнув і подав знак рукою. Техотль і одна з жінок повели найманців коридором, який починався ліворуч від яшмового постамента. Валерія озирнулася і побачила, що Ольмек зі свого трону проводжає її довгим і дивним поглядом. Таскела шепотіла щось своїй похмурій служниці, Ясалі, яка наблизила вухо до самісіньких губ княгині.

Коридор був неширокий, але довгий. Зрештою жінка зупинилася, відчинила двері й жестом запросила Валерію до її кімнати.

— Стривайте! — забурчав Конан. — А де спатиму я?

Техотль вказав на кімнату з іншого боку коридору, на одні двері далі. Конан якийсь час вагався, збираючись, мабуть, щось сказати — та Валерія випередила його: злорадно посміхнувшись, вона зачинила двері в нього перед носом. Він пробурмотів щось несхвальне про найдорожчу половину людського роду і пішов за Техотлем.