Пастка на дурнів

Відчуття, що він ошуканець, найлютіше гризло капелана, коли він керував похоронною відправою, і він аніскілечки не здивувався б, якби виявилося, що ота мара на дереві була виразом осуду всевишнім блюзнірства й гордині, що він їх не може в собі подолати, роблячи боже діло. Напускати на себе врочистість, симулювати горе, вдавати, ніби тобі, як нікому іншому, все відомо про таємниці замогильного життя, і все це — перед лицем такого грізного й незбагненного явища, як смерть, — здавалося капеланові найтяжчим із злочинів. Він пригадував — чи був майже переконаний, що пригадує,— сцену на цвинтарі до найменших подробиць. Він і досі бачив як наяву майора Майора та майора Денбі: вони стояли обабіч нього, похмурі, мов кам’яні стовпи на руїнах; він міг би подумки перелічити всіх рядових і сказати точно, хто з них де стояв; він бачив чотирьох застиглих чоловіків з лопатами, огидну труну й велику пухку купу червонувато-брунатної землі, що переможно громадилась над могильною ямою, — і над усім цим важке, нерухоме, позбавлене глибини, гнітюче небо, дивовижна порожнява й непроникна блакить якого діяли на душу, мов отрута. Забути все це неможливо, бо все це стало частиною і тлом найнезвичайнішої події в усьому його житті — події, що, можливо, належала до чудес, а можливо, й до царини патології: йому привидівся голий на дереві. Як це можна пояснити? Це не було «вже бачене „чи“ ніколи не бачене» і, напевно, не було «майже бачене»; жодна з категорій déjà vu, jamais vu, presque vu не могла в собі цього вмістити. Тоді, можливо, то був просто привид? Душа небіжчика? Небесний ангел чи пекельний дух? А можливо, весь цей фантастичний епізод — це всього лиш витвір його хворої уяви, продукт власної звироднілої капеланової свідомості й деградованого розуму? Можливості того, що на дереві й справді сидів хтось голий (і не тільки він, бо незабаром до голого приєднався ще один тип, одягнутий з голови до п’ят у зловісно-темне вбрання, з рудуватими вусиками; сидячи на гілляці, він навіть виконав якийсь ритуал: вклонився і подав голому брунатний келих, з якого той щось відпив), такої можливості капелан не міг навіть припустити!