Людина без властивостей. Том III

Його увагу на це звернув і справді отой настінний календар, який через аркуші, що їх день при дні доводилося відривати, в Аґатиній пам’яті обернувся на страшний символ життя; висів календар у їдальні — чужа як для стіни пляма, новорічний подарунок від крамниці канцелярського начиння, який так і лишився тут, відколи Гаґауер приніс його зі школи, й Аґата цей невтішний на вигляд календар не лише терпіла, а навіть про нього дбала. Це був би справжній Гаґауер, якби після Аґатиного від’їзду він почав був відривати аркуші від календаря сам, бо прирікати цю частину стіни, можна сказати, на пустку суперечило його звичкам. Але, з другого боку, Гаґауер був такий чоловік, котрий завжди знає, на якому градусі місяця й тижня він перебуває в океані безкінечности, а крім того, він мав календаря й у шкільній канцелярії; і нарешті, саме тієї хвилини, коли йому спало на думку все ж таки піднести руку, щоб налагодити лік часу у власному домі, він відчув якусь дивну, ніби усмішкувату затримку, один із тих імпульсів, якими — згодом так воно й виявилося — дає про себе знати доля, але який він спершу сприйняв за ніжний вияв лицарський почуттів. Це його здивувало й водночас потішило. Гаґауер вирішив до повернення Аґати, на знак поваги й пам’яті, не торкатися аркуша з тим днем, коли вона поїхала з дому.

Так настінний календар став згодом гнійною раною, яка, щойно Гаґауер кидав на неї погляд, нагадувала йому, скільки часу вже дружина уникає домівки. Ощадний у побуті і в почуттях, він писав їй листівки, в яких повідомляв про себе й помалу щораз наполегливіше запитував, коли Аґата повернеться. Жодної відповіді він не одержував. Невдовзі Гаґауер уже перестав сяяти, коли знайомі співчутливо цікавилися в нього, чи надовго ще затримують його дружину її сумні обов’язки, але професор, на своє щастя, повсякчас мав багато роботи, бо кожен день, крім шкільних турбот та справ у різноманітних товариствах, членом яких він був, приносив йому поштою безліч запрошень, запитів, схвальних і звинувачувальних листів, коректур, часописів і важливих книжок. Хоча тлінний образ Гаґауера мешкав у провінції, бувши частиною того непривабливого враження, яке провінція справляла на чужу проїжджу людину, однак дух його жив у Європі, і це тривалий час не давало йому усвідомити всього значення відсутности Аґати. Але одного дня серед пошти виявився лист від Ульріха, і той лист сухо повідомляв про те, про що й мав повідомити: що Аґата повертатися до Гаґауера вже не має наміру і просить його дати згоду на розлучення. Цей лист, попри його ввічливу форму, був такий короткий і безцеремонний, що обурений Гаґауер зрозумів: Ульріх дбав про його, адресата, почуття не більше, ніж дбав би про яку-небудь комашку, струшуючи її з листка. Першим порухом його внутрішнього спротиву було: не сприймати серйозно, це — якась примха! Звістка здавалася такою собі примарою-блазнем серед ясної, як Божий день, безлічі невідкладних турбот і почесного потоку схвалень і подяк. Аж увечері Гаґауер, повернувшись у своє порожнє помешкання, сів до письмового столу й коротко, але гідно відписав Ульріхові: найкраще буде, мовляв, вважати, що ніякого листа той не надсилав. Але невдовзі від Ульріха надійшов іще один лист, де той, відкидаючи таку позицію, без відома Аґати ще раз нагадував про її волю і лише трохи ввічливіше й докладніше просив Гаґауера не ускладнювати, наскільки це з його боку можливо, юридичних кроків, як це й личить чоловікові його високих моральних засад, а також уникати небажаних прикрих публічних ексцесів. Нарешті Гаґауер усвідомив усю серйозність становища й дав собі три дні, щоб знайти відповідь, яка потім не викликала б ні невдоволення, ні жалю.