Людина без властивостей. Том III
- Автор: Музиль Роберт
- Год: 2011
- Язык: украинский
- Год: Видавництво Жупанського
- ISBN: 978-966-2355-16-1
- Жанр: Прочая древняя литература
Электронная книга - «Людина без властивостей. Том III». Краткое содержание книги:
Від Ульріха надійшла відмова — така сама коротка й категорична.
Тоді Гаґауер вирішив узятися за саму Аґату; він зняв копії свого листування з Ульріхом, додав до них довге, добре продумане послання, й усе це жужмом і побачила перед собою Аґата, коли розкрила того великого, запечатаного офіційною облаткою конверта.
Самому Гаґауерові здавалося, ніби всього цього, що насувалося, просто не могло бути. Повернувшись увечері від своїх службових обов’язків у «спорожнілий дім», він сидів над аркушем поштового паперу, як колись Ульріх, і не знав, із чого почати. Але в житті Гаґауера вже не раз виправдовував себе добре відомий «ґудзиковий метод», і він скористався ним і цього разу. Метод цей полягає в тому, що людина починає методично впливати на свої думки, навіть коли йдеться про завдання, пов’язані з емоціями; це приблизно так, як ото пришиваєш до одягу ґудзики, бо якби забрав собі в голову, буцімто без них швидше роздягався б, то лише гаяв би час. Англійський письменник Сервей, наприклад, чиєю працею скористався для цього Гаґауер, позаяк навіть у біді йому важливо було порівняти її з власними поглядами, у процесі успішного мислення виділяє п’ять таких ґудзиків: а) спостереження за явищем, у процесі яких виникають труднощі в його безпосередньому сприйнятті; б) подальше окреслення й уточнення цих труднощів; в) гіпотеза щодо можливого вирішення; г) логічні висновки з цієї гіпотези; д) подальші спостереження з метою прийняти чи відхилити гіпотезу й, таким чином, успішне завершення процесу мислення. Аналогічний метод Гаґауер уже вдало застосував був до такої світської речі, як лавнтенніс, коли вивчав цю гру в клубі державних службовців, завдяки чому вона й набула для нього неабиякої інтелектуальної привабливости, хоча у справах суто емоційних він до цього методу жодного разу ще не вдавався; адже щоденне його душевне життя наповнювали стосунки переважно професійні, а у взаєминах більш особистих — те «справжнє почуття», яке в білої раси становить суміш у такому разі всіх можливих і узвичаєних почуттів з певною перевагою тих, які з причин локальних, професійних чи станових найшвидше потрапляють під руку. Тому застосовувати ґудзики до незвичайного дружининого бажання розлучитися з ним доводилось без достатнього тренування, а щодо «справжнього почуття», то в разі труднощів, які стосуються тебе особисто, воно виявляє властивість легко роздвоюватись. З одного боку, воно підказувало Гаґауерові, що такий сучасний чоловік, як він, з багатьох причин зобов’язаний не створювати труднощів нічиїй волі розірвати стосунки, основані на взаємній довірі; одначе з другого боку, якщо ти цього не хочеш, то воно промовляє й багато чого такого, що від цього обов’язку звільняє, бо нині поширену в таких речах легковажність схвалювати у жодному разі не можна. У такому разі — Гаґауер про це знав — сучасна людина має «розслабитись», тобто розпорошити свою увагу, прибрати вільну позу й прислухатися до того, що долине із потаємних глибин її нутра. Він обережно урвав свої роздуми, втупився в осиротілий календар на стіні й прислухався до себе; по хвилі голос ізсередини, з глибини підсвідомости, таки й відповів достоту те, що вже спадало йому на думку: що він, зрештою, не конче має рахуватися з такою необґрунтованою і принизливою вимогою дружини!
Але так розум професора Гаґауера несподівано перенісся вже й до сервеєвських ґудзиків від а) до д) чи до іншого еквівалентного ряду ґудзиків і, пожвавішавши, наштовхнувся на труднощі у витлумаченні явища, спостерігати яке йому довелося. «Чи винен я, Ґотліб Гаґауер, у цій прикрій історії?» — спитав себе професор. Він ще раз обміркував свою поведінку й не виявив у ній геть нічого такого, чим можна було б собі дорікнути. «Може, причина в іншому чоловікові, якого вона кохає?» — шукав він далі можливу розгадку. Але припустити таке йому було важко, бо коли Гаґауер змусив себе зважити все об’єктивно, то виявилося, що навряд чи який-небудь інший чоловік міг запропонувати Аґаті щось краще, ніж він. Та оскільки особисте марнолюбство могло затуманити це питання швидше, ніж будь-яке інше, то Гаґауер поклав розглянути його якомога докладніше; і тоді йому відкрилися грані такі, про які доти він ніколи навіть не замислювався. Раптом Гаґауер відчув, що підійшов до пункту в) за Сервеєм і напав на слід можливої розгадки, який вів далі через г) і д). Уперше після одруження на думку йому спав комплекс явищ, властивих, як він знав, лише жінкам, у котрих кохання до протилежної статі в жодному разі не буває ні пристрасне, ні глибоке. І в нього защеміло серце через те, що в його пам’яті не знайшлося жодного доказу тієї щирої, мрійливо-безоглядної, повної самовіддачі, яку він колись, ще парубком, відчував у жінок, чия легка поведінка не полишала сумнівів, хоч це дало йому ту перевагу, що тепер він із цілковитим науковим спокоєм відкинув можливість зруйнування свого подружнього щастя кимось третім. Отож поведінка Аґати сама собою зводилася до суто особистого протесту супроти цього щастя, а позаяк і поїхала вона, ні словом, ні півсловом не обмовившись про свої наміри, до того ж ніякі обґрунтовані переміни в її голові за такий короткий час статися на могли, то Гаґауер дійшов висновку, тепер уже остаточного: незбагненний Аґатин вчинок можна пояснити лише однією зі спокус упасти в песимізм, яким, спокусам, дедалі частіше піддаються, кажуть, натури, котрі не знають, чого хочуть.