Людина без властивостей. Том III

 — Якби ми жили сто років тому, я зараз вигукнув би: «О, мій ангеле!» Шкода, що це слово вийшло з моди!

І відразу змовк, вражено подумавши: «Чи це — не те єдине слово, яким я мав би її називати?! Не «подруга», не «жінка»! А ще казали: «Небесне створіння!» Може, це було б і до смішного пишномовно, та все ж таки краще, ніж узагалі не мати мужности повірити собі!»

Тим часом Аґата подумала: «Чоловік у нічній піжамі ангелом не здається!» Але цей здавався широкоплечим і несамовитим, і їй раптом стало соромно за своє бажання, щоб це велике обличчя з розкуйовдженим чубом затьмарило їй очі. Вона відчула якесь фізично невинне чуттєве збудження; кров могутніми хвилями билася в тілі й, забираючи всю її внутрішню снагу, розливалася шкірою. Аґата не була така фанатична, як брат, тож відчувала те, що відчувала. Коли це була ніжність, то це була ніжність — не ясність думки чи моральне осяяння, хоч і це в ньому однаковою мірою і притягувало її, й відлякувало.

І день у день, знов і знов Ульріх у думках усе узагальнював і доходив висновку: по суті, це — протест супроти життя! Вони простували попідруки містом. Пасуючи одне до одного зростом, пасуючи одне до одного віком, пасуючи одне до одного поглядами на речі. Йдучи пліч-о-пліч, вони не могли одне одного добре розгледіти. Високі, приємні одна одній постаті, вони лише на радощах виходили з дому на вулиці й що крок відчували подих свого доторку посеред усього чужого довкола. Ми — одне ціле! Це відчуття, просто-таки незвичайне, ощасливлювало їх, і Ульріх, почасти віддаючись на його волю, почасти чинячи йому опір, казав:

 — Сміх, та й годі: ми так задоволені тим, що ми — брат і сестра! Для цілого світу такі двоє — звичайнісінька собі рідня, а ми бачимо в цьому щось особливе?!

Можливо, він образив цим Аґату.

 — Але я хотів цього завжди, — додав Ульріх. — Ще хлопчиком вирішив: одружуся лише на жінці, яку візьму собі за доньку ще дівчинкою й сам виховаю. Щоправда, мені здається, що такі ідеї, просто-таки банальні,виникають у багатьох чоловіків. Але я, вже в дорослому віці, справді закохався був у таку дитину, хоча й усього-на-всього на три чи на чотири години! — І повів свою розповідь далі: — Сталося це у трамваї. До нашого вагона ввійшла дівчинка, років дванадцятьох, з неї був чи то дуже молодий батько, чи то старший брат. Увійшла, сіла, недбало подала кондукторові гроші на два квитки. Справжнісінька тобі світська дама, навіть жодного сліду дитячої неприродности. У такій самій манері вона розмовляла й зі своїм супутником або просто слухала його. Вона була навдивовижу чарівна — смаглява, губи повні, брови густі, трохи кирпатий ніс. Мабуть, темнокоса полька чи з південних слов’ян. Мені здається, й одяг її нагадував якийсь національний стрій, тільки жакетка була довга, в талію, з коротенькою облямівкою й на шнурках, а на шиї й на руках — рюшики; одне слово, жакетка на свій лад не менш досконала, ніж усе те дівча. А може, то була албанка? Я сидів надто далеко й не чув, як вона розмовляла. Мені впало в око, що риси її суворого обличчя випереджали її вік і здавалися цілком дорослими. Однак то було обличчя вочевидь дитяче, а не маленької, як карлиця, жінки. А з другого боку, те дитяче обличчя не було незрілою, попередньою стадією дорослого, аж ніяк. Іноді жіноче обличчя справляє враження завершеного й у дванадцять років, і навіть з погляду духовного воно вже ніби становить перший шкіц, накиданий розгонистими мазками майстра, тож усе, що він згодом додасть у процесі доопрацювання, лише зіпсує первісну велич. Можна палко закохатися в таке личко, закохатися на смерть, навіть, по суті, не відчуваючи жаги. Пригадую, я заходився несміливо озиратись на решту пасажирів, бо на душі в мене було так, ніби світ довкола пішов перекидом. Потім я висів услід за тим дівчам, але у вуличній юрбі згубив його з очей, — завершив він свою невеличку розповідь.