Печатка Святої Маргарити
- Автор: Подгорная Лариса
- Серия: Пригоди Марка Шведа #2
- Год: 2018
- Язык: украинский
- Год: КМ-БУКС
- ISBN: 978-966-948-001-9
- Жанр: Исторические приключения
Электронная книга - «Печатка Святої Маргарити». Краткое содержание книги:
Виконуючи завдання, Марко опиняється у вирі нових, сповнених небезпеки пригод. Йому належить пройти майже втраченим за віки слідом, не загубити самого себе, дати відсіч підступам ворогів та зберегти віднайдене кохання…
Лора Підгірна — випускниця історичного факультету Кам’янець-Подільського університету, журналістка та громадська діячка, автор проекту «Літературний туризм». Представлений роман є продовженням її успішного дебюту — українського історичного вестерну «Пригоди Марка Шведа. Червона Офелія» (2017 р.)
Негайно повідомив про це Остапенка. Той насторожився, однак сумніви, що Марко міг помилитися, прийнявши іншого за зв’язкового, не давали йому спокою.
— Слухай, Шведе, ти завжди з якихось особистих причин недолюблював Клопа… Він не раз мені жалівся на тебе, — мовляв, Дюрер поводиться непрофесійно… Може, тобі привиділося? — перепитав він. — Для ОДПУ це занадто серйозний прокол! Та й Клоп не сьогодні до нас прибився. Він перевірена людина… Я давно його знаю!
— Ага, не професійно. На думку Клопа, було б значно професійніше, якби ми усі гуртом, з усіма бебехами здалися советам, — відказав Марко. — Можливо, він і був таким… перевіреним. Але, по-перше, якщо роль зв’язкового було наспіх доручено зіграти радянському моряку, могло трапитися що завгодно. Наприклад, вийшовши в місто, морячок відчув себе у безпеці й елементарно напився з друзями. По-друге, Клопенко від самого початку міг бути добре законспірованим агентом радянської розвідки, їхнім засланцем серед нас. Що, як його завербували після того, як Сергій почав працювати на розвідку УНР? І увесь цей час він старанно грав свою подвійну роль, здаючи нас усіх ОДПУ? Якщо так, то у мене є причина підозрювати його — наша робота, яку радянська розвідка намагається провалити, — боляче тицьнув він Євгенові пальцем у плече. — А значить, і уся наша агентура може виявитися під загрозою викриття. Я тому й відмовлявся з ним працювати, користуючись запасним каналом зв’язку…
Ще років п’ять тому Марко зійшовся із англійською резидентурою та її очільником у Константинополі — Річардом Сеймуром, що для усіх тут був науковцем-археологом, шукачем старовини і працював начебто над відродженням історичної спадщини турецького народу. Британці, з огляду на свою поінформованість, радили Шведові бути насторожі. Євгена це, по правді, нервувало; вважав Марка дещо самовпевненим, зарозумілим… Тримав своє невдоволення при собі, але при нагоді, коли той вже зовсім дістане його своєю самодіяльністю, мав намір виказати Шведові усе просто в очі. Добре, що не зробив цього!
Отже, він зараз простує до помешкання Клопенка. Треба усе перевірити. Якщо Швед правий, Сергія дійсно і слід вихолонув. Або ж його убили — після того, звісно, як Клопенко здав усю українську агентуру у Константинополі, час і місця їх зустрічей.
Євген повільно пройшов повз будинок, де винаймав помешкання Клопенко. Ні світла, ні руху. Що ти серед ночі роздивишся? Умовним сигналом провалу мав бути виставлений на вікні капелюх. Це, звісно, за умови, якщо Клоп — не зрадник. Остапенкові все ще хотілося у це вірити. Він би списав Маркові підозри на особисту неприязнь чи ще якісь Шведові химери, хоча для агента такі речі самі по собі недопустимі. Але Остапенко цінував наполегливість Марка у сумлінній перевірці тих, з ким він мав справу. І, врешті, застороги британської розвідки… їх відкидати було 6 смішно.
Десь тут, поряд, має бути старий готель. Він винайме номер, заночує, а вранці щось придумає. Мусить дізнатися напевне.
* * *
Турок-візник добре знав дорогу; зупинився поруч із маєтком містера Сеймура. Британський історик, що працював на благо чужої йому країни, викликав у місцевих пошану. Та й із візитами до нього у будь-який час приїздило чимало люду. Науковці та навіть константинопольські державні мужі.
Марко вийшов із коляски і озирнувся: просто перед маєтком відкривався чарівний вид на бухту Золотого рогу, що купалася у ясному місячному сяйві. На тлі зоряного неба суворими тінями виділялися шпилі мечетей та мінаретів. Колись у дитинстві, задерши голову, він захоплено розглядав один такий біля кам’янецької катедри. Той видавався йому загубленим мандрівником з чужої землі. Як давно це було… Світе Божий! А сьогодні він сам, як той мінарет біля катедри, у чужій землі, без розуміння, коли повернеться в Україну і чи повернеться взагалі.
За дев’ять років «турецької неволі», як Марко невесело жартував сам до себе, він вже давно звик до цього краєвиду. Навіть помічати перестав. Але зараз, коли обличчя обвівав свіжий нічний вітер, Маркові зажадалося, щоб він підхопив його тугу й полинув звідси, з іншого боку Чорного моря до печально-далекого кримського берега, на українську сторону, аж на Поділля, до рідного Кам’янця.