Помилка Олексія Алексєєва

Мов снігова куля, що котиться з гори, розросталась “проблема Алексєєва”. Все нові й нові люди брали участь у розслідуванні. Весь час виявлялись такі властивості таємничого “марева”, які примушували нас проробляти силу додаткових досліджень і обчислень, іноді зовсім змінюючи напрямок пошуків. Розв’язані й нерозв’язані питання, людські пристрасті й інтереси, дивовижні факти і строгі математичні викладки утворили чудесну брилу, в центрі якої ховалася розгадка. Та ніхто навіть і на думці не мав, що дійсність виявиться такою незвичайною і так тісно зімкнеться з найдивовижнішою фантастикою.

Насамперед було піддано детальному аналізові всі параметри можливої орбіти супутника Алексєєва. Роблячи повний оберт за вісім годин без кількох секунд, цей гіпотетичний супутник міг мати радіус, чи, точніше, відносну напіввісь орбіти, приблизно в 19 тисяч кілометрів. Це означало, що у випадку еліптичної орбіти — наявність перигею[1] вказувала саме на це — висота супутника Алексєєва над поверхнею Землі коливалася б у межах від 200 до 27 000 кілометрів. Було ясно, що сталість періоду обертання вказує на більшу висоту проходження супутника в перигеї, бо наближення до земної поверхні мало б супроводитися різким посиленням опору повітря. Уповільнення ж супутника одразу викликало б зменшення періоду його обертання навколо земної кулі.

Тепер треба було спробувати визначити орбіту гіпотетичного супутника Алексєєва. Головна складність полягала в тому, що супутник був невидимий. Однак радіолокатори й далі відзначали слабке відбиття радіопроменя з висоти в дві тисячі кілометрів. Цією обставиною і запропонував скористатися Григор’єв, і вже за кілька годин ми визначили ексцентрицитет, сплющення еліптичної орбіти. “Супутник Алексєєва проходить перигей на висоті 2 тисячі кілометрів. Найбільше віддалення — 25 тисяч кілометрів”, — записав Григор’єв у журналі розслідування.

Незабаром було визначено всі проміжні точки на небосхилі, які проходив супутник, і армія любителів астрономії, не кажучи вже про всі обсерваторії Радянського Союзу, взяла участь у “полюванні” на супутника Алексєєва.

На жаль, коли прийшло літо, світанок наставав дедалі раніше, і найсприятливіше положення супутника виявлялось недосяжним, бо в яскравій блакиті неба розгледіти маленьку світлу цяточку було неможливо.

Досить струнку гіпотезу метеорологів, яка пояснювала появу марев, довелося остаточно відкинути. Річ у тім, що при утворенні марев велике значення має положення сонця відносно спостерігача. Коли б наше марево виникало за тими ж законами, за якими воно утворювалось над розпеченими пустелями, то час його появи безпосередньо залежав би від часу сходу сонця. Цього, однак, не спостерігалося, навпаки, з кожним днем збільшувався розрив між появою марева і сходом сонця. Але роботи метеорологів, що вивчали “широтні міражі”, як вони вперто називали це явище, все ж знадобились. До них невдовзі довелося звернутися, шукаючи відповіді на все нові й нові загадки, що безперервно виникали під час цього складного розслідування.