Зірка впаде опівночі
- Автор: Константин Теодор
- Год: 1960
- Язык: украинский
- Год: "Радянський письменник"
- Переводчик: І. Г. Кушнірик
- Жанр: Военная проза
Электронная книга - «Зірка впаде опівночі». Краткое содержание книги:
Так починається захоплюючий пригодницький роман Теодора Константіна «Зірка впаде опівночі». Події, що їх розкриває письменник, відбуваються в часи боїв румунської армії проти гітлерівських військ на території Угорщини.
З перших сторінок автор зав'язує гострий сюжет, і читач до кінця твору з напруженням стежить за розвитком дії.
Роман має виховне значення. Він докорінно різниться від буржуазних детективів, бо в ньому головний герой захищає не особисті, а державні інтереси.
— Авжеж, і я можу вам пояснити. Ви ж знаєте, що люди як ті годинники. В одних механізм зовсім простий, всього кілька коліщаток; н інших людей він складений з безлічі гвинтиків та пружин. Мені здається, що до цієї останньої категорії належу й я. Але прошу вас, зрозумійте мене вірно. Я зовсім не вихваляюсь. Адже прості речі часто бувають кращими за інші найскладніші. Наприклад, математичні аксіоми прості, аж занадто прості, і все-таки вони геніальні… Отак і тут… Проте, називаючи себе складним механізмом, я зовсім не вихваляюсь… Сьогодні мій складний механізм зіпсувався. Дозвольте мені розповісти про дві події, через які моя механіка вибилася з ритму. Пам'ятаєте, тижнів три тому наша дивізія переходила на нові позиції, трохи на північ. Шифрувальна група разом з штабом дивізії їхала на машинах. На одному роздоріжжі ми наздогнали батальйон піхоти, який ще не встиг подолати цих тридцяти кілометрів. Піхотинці, забруднені грязюкою, з землистими обличчями, невиспані й зморені, були схожі на якихось чудернацьких потвор. Одні йшли й спали на ходу, інші ледве тягли ноги, втупивши очі в землю. Це перший випадок, який я сьогодні пригадав. А тепер і про другий… В останній переїзд на нове місце ви наказали мені зостатися в другому ешелоні. Повантаживши на машину спорядження, ми вже збиралися вирушити, коли це принесли одного пораненого. Німецький автоматник увігнав йому в живіт з півтора десятка куль. Не почуваючи ніякого болю, солдат не міг і подумати, що він при смерті, вважав себе легко пораненим. Мені ще й зараз вчуваються його тодішні слова: «Ну, й щасливий же я, пане студент! Скоро гітлерівцям капут. Поки видужаю, війна й закінчиться». Взяли ми його в машину, щоб відвезти до польового госпіталю. А дорогою він помер. Хоч до останньої хвилини радів, що врятувався від смерті…
Барбу провів долонею по лобі, немов відганяючи сумні спогади.
— Дозвольте закурити? — попросив він якимсь глухим втомленим голосом.
— Будь ласка!
Капітан запалив теж.
«І куди він гне, оцей хвалько? — подумав спересердя, глибоко затягуючись. — Власне кажучи, що йому треба від мене?» Все намагався переконати себе, що цей сержант-тетеріст віддавна антипатичний йому.
Барбу відірвав свій погляд од вікна і скрушно зітхнув:
— А тепер я хочу пояснити вам, як усе це подіяло на мій складний механізм. Повірте, як у першому, так і в другому випадку мене мучила совість. Ось незабаром закінчаться бої, думалось мені. Як і солдати-фронтовики, яким пощастить зостатися живими, я теж говоритиму, що воював з фашистами. Але ж насправді ніяких страхіть війни я досі не переживав. Це гірка істина… І ось я хочу, незважаючи на загрозу смерті, все це відчути, пережити на собі. Тепер ви розумієте, що мене змусило прийняти таке рішення. Я розповів відверто. Звичайно, все це можна було пояснити більш вірогідно, пославшись на патріотизм. Але я завжди стояв осторонь всякої політики, таким залишусь і надалі. Однак, щоб ненавидіти війну і засуджувати її, не обов'язково мати якісь політичні ідеї. Для цього досить тільки бути чесним. А тому прошу вас, пане капітан, зважте на цю мою просьбу.
Капітан Смеу відвів погляд і, щоб виграти час, знову запалив.
«Дивно! Я наче вперше бачу його», — зиркнув трохи перегодя на сержанта. Безперечно, це той самий Барбу Васіле, якого він знав уже багато місяців. Ставний, повновидий і надто соромливий, він ніколи не дивився прямо у вічі. Бувши стриманим і замкненим у собі, любив більше слухати, аніж говорити. Проте коли вже поведе було розповідь, то все з іронією, а часто й з викликом. Отож капітан і цінив Барбу за розум, тверду вдачу та сумлінність у роботі.
Але зараз від колишньої його довіри не лишилося й сліду.
«В цій людині є щось відразливе», — подумав він і глянув на сержанта вже зовсім суворо.
Їхні погляди зустрілися. Очі Барбу, якісь благальні й покірливі, не розчулили, а ще більш розсердили капітана Смеу.
«Безперечно, тут щось криється… Не можу ж я повірити, що саме через оцю душевну гризоту рветься він на передову».
— От що, Барбу! — мовив капітан зовсім холодно. — Зараз я не можу тобі нічого відповісти. Хочу лише зауважити, що твої слова трохи дивують мене. Однак я обіцяю ще поміркувати. А ти теж пам'ятай, що коли навіть пан генерал дозволить нам взяти когось з іншої частини, то його треба буде навчати. Відпускаючи тебе, я втрачаю вже другого шифрувальника. А мені жаль розлучатися з тобою. Тільки ти не зрозумій ці мої слова як категоричну відмову… Я ще поміркую.
— Чи можу я сподіватись на вашу згоду, пане капітан?
Однак обличчя Смеу залишилось таким же невиразним, і Барбу мовчки вийшов.