Царський курйоз
- Автор: Зуев-Ордынец Михаил Ефимович
- Год: 1963
- Язык: украинский
- Год: "Молодь"
- Переводчик: Т. К. Дорохов
- Жанр: Другие приключения
Электронная книга - «Царський курйоз». Краткое содержание книги:
У своїй новій історико-пригодницькій повісті «Царський курйоз» автор розповідає про долю ефіопського хлопчика, згодом знаменитого Ганнібала, визначного військового інженера і державного діяча, прадіда геніального російського поета О. С. Пушкіна.
Дев’ятирічного сина абіссінського князя було викрадено в турецького султана, що тримав хлопчика як заложника, і привезено в Петербург у подарунок Петру І. Здібності хлопчика привернули увагу російського царя, і вій обдарував маленького африканця ласкою і дружбою.
В оповіданні «Дзвін-могила» змальовано боротьбу робітних людей проти своїх жорстоких, свавільних хазяїв у тяжкі часи царювання Катерини II.
Обидва твори яскраво відбивають епоху.
На базарній площі на очах зігнаних ударами списів жителів сараскір плював в обличчя батькові Ібрагіма, смикав його за бороду і бив по шоках. Проте рас від потрясінь, яких зазнав, зовсім не відчував ні ганьби, ні болю, лише облизував сухим язиком чорні потріскані губи і голосно просив пити. Але ніхто з переляканих лагоньців не насмілився напоїти свого вождя.
Турки наклали на Лагонь жахливу данину слоновою кісткою, звірячими шкурами, плитками солі, скотом та людьми. Всіх лагоньських дітей та юнаків віком від шести до вісімнадцяти років погнали «дорогою невільників» на морське узбережжя, де їх чекали кораблі арабських купців. «Дорогою невільників» довелося вирушити і синові раса, Ібрагімові, бо йому йшов уже сьомий рік. Але син раса не потрапив на невільничий корабель. Сераскір послав його заложником в Стамбул, оголосивши перед тим прилюдно, ото коли лагоньці ще раз повстануть проти влади «великого турка», то сина їхнього раса зашиють у мішок з камінням і кинуть у море.
«Дорогу невільників» Ібрагім побачив з високої спини Боршота. Цього жирного хитруна також забрали турки. Але від узбережжя їхні шляхи мали розійтися. Ібрагім попливе в Стамбул, а Боршота вирушить на іншому кораблі в протилежний бік. Через «Ворота сліз» він попливе до берегів Ірану, куди його відправлять у дарунок іранському шаху, другові «великого турка».
У цій останній подорожі по рідній землі Ібрагіма супроводили батько й сестричка Гумаре. Старий Малькарафа мусив пливти разом з Ібрагімом в Стамбул і жити там доти, поки «великий турок» не змилується і не дозволить маленькому расові повернутись на батьківщину.
Всю дорогу до морського берега старий рас був суворий і мовчазний, нічим не виказував свого хвилювання. Та коли Ібрагім ступив на східці турецького корабля, губи раса здригнулись і він квапливо закрив голову шамою. А маленька, дурненька Гумаре зірвала з рук і ніг олов’яні браслети, зняла з шиї грубе камінне намисто і запропонувала ці, на її думку, безцінні скарби турецьким солдатам як викуп за свого любого брата. Коли корабель відчалив, Гумаре кинулася в море і попливла слідом за ним. Побачивши чорне личко сестрички серед пінистих хвиль, Ібрагім закричав і хотів стрибнути за борт. Старий Малькарафа відірвав його руки од бортових канатів і відніс на корму під навіс. Але Ібрагім довго ще плакав, згадуючи дурненьку Гумаре, і трохи заспокоївся тільки після того, як Малькарафа непомітно передав йому прощальний дарунок батька — маленьку криву шаблю в червоних сап’янових піхвах.
Плавання по Червоному морю було тяжким і страшним. З боку Аравії безперервно дув сухий і палючий хамсін — вітер з пустині.
На третій день плавання помер один з лагоньських невільників. Тіло його викинули в море. Наступного дня викинули в море ще двох юнаків-лагоньців. На п’ятий день плавання вмерло п'ятеро невільників. Страшна, невиліковна хвороба оселилася на кораблі. Вона вбивала влучно й швидко, мов удар отруєного списа. Матроси-араби так і називали чуму — «удар списа аллаха».
Вночі під восьмий день, коли Малькарафа спав, його вкусив за руку пацюк, а ввечері наступного дня труп старика викинули в море. Багато ночей після смерті Малькарафа не спав Ібрагім. Він не відчував коло себе сухого, кістлявого тіла вірного слуги і гірко плакав від жаху, самотності й невідомості.
На дванадцятий день плавання на обрії сліпучо заблищали білі будинки Суеца. Але капітан, знаючи, що його зачумлений корабель не пустять у Суецьку гавань, пристав до пустинного піщаного берега і тут висадив невільників та їх конвой. Змученим морською подорожжю лагоньцям не дали і дня відпочинку й відразу ж погнали через перешийок до берегів іншого моря; турки-конвоїри поспішали покинути зачумлені місця.
Але «спис аллаха» наздоганяв їх і на суші. Щодня караван залишав на крупних червоних пісках перешийка кілька чорних трупів. Напівдорозі, коло міста Взмаїлья, помер останній земляк Ібрагіма. До лазурних вод Середземного моря дісталися тільки Ібрагім та частина конвою.
Плавання по другому морю було легким і приємним.
Одного разу вранці, сидячи на носі галіота на згортку каната, Ібрагім побачив, як з води піднялися молочно-сині скелі. Це була Туреччина. Потім він відчув особливий солодкий і сухий аромат її берегів, а далі побачив велике місто Стамбул. Воно захоплювало половину горизонту. Все в ньому перемішалося: будинки, палаци, сади, куполи, мінарети, щогли суден, які стояли в бухті Золотого Рога. І тоді ж з першого погляду зненавидів Ібрагім велике місто, свою тюрму…