Лемберг. Під знаменами сонця

— Ви збожеволіли… — Януш повільно сів.

— Ні, його світлість цілковито при своєму розумі, — допіру заговорив отой хатрак, схожий на єзуїта, через якого я усміхався у свої неіснуючі вуса. — Повторюю: усе, що ви тут почули, — це лише наші припущення. Поза сумнівом лише одне: двадцять років тому тут, у цьому домі, розігралася трагедія, і хоча цією справою займалася і наша, і бродівська поліція… — Цього разу погляд єзуїта прикипів до комісара з червоною пикою, і зморшка між бровами в того поглибшала… — винні досі не покарані. — І раптом, нахилившись уперед: — Ви не знаєте, хто міг прислати нам цю анонімку? У вас немає ніяких припущень?

— Не в тому суть, хто її написав! — втрутився його світлість, і єзуїт тільки мовчки зміряв його поглядом. — Важливо, щоб громадяни нашої держави знали, що жоден злочин не залишиться безкарним!

Янек раптом знайшов у собі сили в’їдливо поцікавитися в державних службовців:

— І ви робите такі висновки на основі якихось анонімних листів і конверта з нечітким штемпелем? Я впевнений, що це підробка!

Вони перезирнулися між собою. У мене засвербіло в носі, але я не наважився поворухнутися. Навіщо зайвий раз нагадувати великим світу цього про свою нікчемну присутність?

— Ну що ви! У нас є ще один документ, датований вереснем шістдесят шостого! — завзято вигукнув намісник. — Ми знайшли його в архіві дирекції поліції. Це клопотання дружини такого собі Михайла Добрянського, помічника друкаря з Личакова, якого підозрювали у викраденні вашого малолітнього брата. Вона просить розібратися в цій темній справі тодішнього начальника поліції пана Антонія Гаммера. Жінка описує, як її чоловік познайомився з начебто Анджеєм Губицьким за дивних обставин, коли той, брудний і зарослий, у селянському одязі, але зі зброєю, зупинив Михайла посеред дороги з Бродів і попросив його довезти возом до міста, а вже там напав на наряд поліції, який проводив обшук у домі Михайла Добрянського. Це сталося наступного ранку після викрадення вашого брата, коли перевіряли всіх можливо причетних до злочину. Що найдивніше: жінка пише, що чоловіки виглядали як давні товариші, хоча щойно познайомилися. Ви уявляєте: польський шляхтич затоваришував із сином якогось торговця гречкою з передмістя, мало того, з русином!? Уже одне це є підозрілим! А якщо вони були знайомі раніше? Якщо вони спільники, і наш злочинець найняв Михайла Добрянського, щоб той викрав дитину Губицьких, а дружині розповів байку про шляхтича, який начебто вернувся за три роки з російського полону? Про це ми теж не довідаємося, бо ані Михайла Добрянського, ані його дружини Софії знову ж таки немає в живих. І загинули вони за вкрай дивних обставин… Виглядає, ніби хтось замітав сліди, усуваючи свідків і можливих…