Посмертні записки Піквікського клубу

Нарешті низький гомін багатьох голосів пройшов по юрбі, як завжди буває, коли настає те, що довго сподівалися побачити. Всі очі повернулись до брами фортеці. Ще кілька хвилин пожадливого чекання — і в повітрі весело замайоріли прапори, заблищала проти сонця зброя, і колона за колоною почали виходити на рівнину. Частини спинялись і строїлися. По рядах перебігли слова команди; віддаючи честь, брязнули рушниці — і перед фронт, у супроводі полковника Балдера й численного офіцерства, прискакав начальник військової округи. Враз ударили всі оркестри; всі коні стали диба, посунулись назад і замахали хвостами. Собаки гавкали, юрба верещала з захоплення, військо стояло струнко, і, скільки кинути оком, видно було тільки довгу алею червоних мундирів та білих штанів.

Містер Піквік, відступаючи й дивним способом виплутуючись споміж кінських ніг, не мав вільного часу стежити за тим, що відбувалося перед ним, доки сцена не набрала описаного оце нами вигляду. Коли ж він дістав, нарешті, змогу закріпитися на своїх ногах, то його задоволення і захват були безмежні.

— У нас чудове місце, — зауважив він, озирнувшися. Натовп круг них потроху розсіявся, і вони були майже самі.

— Чудове! — озвалися в один голос містер Снодграс і містер Вінкл.

— Що це вони тепер роблять? — спитав містер Піквік, дивлячись у підзорну трубу.

— То вони… вони… здається… вони, здається, наміряються стріляти, — відповів містер Вінкл, міняючись на виду.

— Дурниця! — сказав містер Піквік.

— А мені теж здається, що вони хочуть стріляти, — ствердив містер Снодграс, трохи збентежений.

— Не може бути, — заперечив містер Піквік. Ледве встиг він вимовити ці слова, як всі шість полків підняли рушниці, ніби мавши одну для всіх ціль, а за ту ціль — піквікців, і випалили разом, струснувши, до самого її центру, землю, а разом з нею й душу одного літнього джентльмена.

В таких відповідальних обставинах, перед спустошливим огнем холостих пострілів, зморений операціями війська, новий загін якого показався на протилежному кінці поля, містер Піквік виявив цілковиту витриманість і самовладання, властиві всім великим розумам. Він схопив містера Вінкла за руку і, помістившись між цим джентльменом і містером Снодграсом, поважно повчав їх, що, як не зважати на можливість оглухнути, іншої безпосередньої небезпеки в цій стрілянині немає.

— А уявіть собі, що якийсь солдат помилково зарядить свою рушницю не холостим набоєм, — сказав містер Вінкл, збліднувши на саму згадку про такий випадок. — Я чув, як щось просвистіло в повітрі коло мого вуха.

— Мабуть, нам слід би лягти на землю? — запропонував містер Снодграс.

— Ні, ні; покищо це зайве, — відказав містер Піквік. Губи в нього наче тремтіли, щоки помітно зблідли, але жодного слова страху не злетіло з уст цього безсмертного мужа.

Містер Піквік мав рацію — стрілянина припинилась.