Посмертні записки Піквікського клубу
- Автор: Диккенс Чарльз
- Год: 1937
- Язык: украинский
- Переводчик: М. Іванов
- Жанр: Классическая проза
Электронная книга - «Посмертні записки Піквікського клубу». Краткое содержание книги:
Надалі процедура змінилася, тепер уже Дікенс писав оповідання, а художник змушений був робити до них ілюстрації. На перше місце вийшла розповідь, і як наслідок було створено роман про лондонське життя. Попри всю простоту процесу, Дікенсу вдалося те, на чому горіли інші.
Ілюстрації до перших двох випусків робив Роберт Сімур. Роберт Вільям Басс проілюстрував третій випуск, але його малюнки Дікенсу не сподобалися, тож усю решту ілюстрації робив Габлот Найт Браун, відомий як «Фіз». Із ним Дікенс продовжував працювати все життя. Окреме видання побачило світ 1837 року.
Електронну книгу створено з українського видання: Діккенс Ч. Посмертні записки Піквікського клубу / Чарлз Діккенс; пер. з англ. М. Іванов. — Х. : Одеса: Дитвидав ЦК ЛКСМУ, 1937. — 606 с. — (Серія «Шкільна бібліотека»).
Та тільки но поздоровив він себе з правильністю своїх передбачень, як новий рух позначився в рядах війська. Чути було хрипкі слова команди, і раніше, ніж будь-хто з товариства встиг збагнути значення маневру, всі шість полків, наставивши рушниці, удвоє швидшим проти звичайного кроком лавою посунули на те місце, де стояв містер Піквік з приятелями.
Друга частина війська, з’явлення якої на полі так збентежило містера Піквіка кілька секунд тому, мала відбивати удавану атаку на фортецю. В наслідок цього наші Піквікці несподівано опинилися між двома довгими шеренгами солдатів. Одна з них навально наступала, а друга готувалася рішуче обороняти свої позиції.
— Гей! — кричали офіцери загону, що наступав.
— Геть з дороги! — горлали офіцери загону, що оборонявся.
— Куди ж нам іти? — волали збентежені Піквікці.
— Геть, геть, геть! — була єдина відповідь. На мить сталося щось дике: важкі кроки тисяч ніг, жахний струс, приглушений сміх; півдюжини полків уже віддалилися на півтисячі ярдів, а в повітрі все ще метлялись підошви піднятих догори чобіт містера Піквіка.
Перше, що стало перед очима місгера Снодграса, коли він, зробивши разом із містером Вінклем мимовільний курбет, сів на землю й почав жовтою хусточкою зупиняти кров з носа, був його шановний лідер, що на деякій віддалі гнався за своїм капелюхом, який пустотливо підстрибував.
Повівав досить сильний вітер, і капелюх містера Піквіка котився поперед нього, немов на перегонах. Вітер віяв, містер Піквік задихався, капелюх котився все далі й далі, стрибаючої, неначе дельфін між бурхливими хвилями; Він, певне, зовсім зник би, і містер Піквік думав уже віддати його на волю долі, коли щасливий випадок спинив біг утікача.
Містер Піквік, як ми сказали, був уже цілком виснажений і збирався відмовитись від погоні, коли
капелюх наткнувся на колесо одного з шести екіпажів, що стояли саме на тому місці, до якого мчав капелюх. Скориставшись з нагоди, містер Піквік стрілою кинувся вперед, заволодів своєю власністю, наклав її собі на голову й спинився, щоб перевести дух. Не минуло й півхвилини, як він почув своє ім’я, вимовлене голосом, у якому містер Піквік відразу впізнав голос містера Тапмена, а, глянувши вгору — побачив картину, що вразила й звеселила його.
У відкритому екіпажі, від якого, щоб вільніше почувати себе серед натовпу, відпрягли коней, стояв огрядний старий джентльмен в синьому фраку з блискучими гудзиками, в плисових штанах і ботфортах, дві молоді панни в шарфах і перах, молодий добродій, очевидно, закоханий в одну з панн у шарфах і перах, леді непевного віку — імовірно, тітка тих панн— і містер Тапмен з таким невимушеним виглядом, ніби він з дитинства був членом цієї родини. Ззаду до коляски був примоцьований кіш величезного розміру, — один з кошів, що в спостережливому мозку викликають думки про холодну дичину, язики та пляшки з вином, — а на передку куняв гладкий червоновидий хлопець.
Містер Піквік тільки встиг перебігти очима по всіх цих цікавих предметах, як його вірний учень покликав його:
— Піквік! Піквік! — гукав містер Тапмен. — Лізьте сюди! Мерщій!
— Заходьте, сер. Піднімайтесь, прошу, до нас, — сказав огрядний джентльмен. — Джо! Знову заснув, клятий хлопчисько. Джо, спусти підніжок! — Гладкий хлопець, не кваплячись, скотився з передка, спустив підніжок і гостинно відчинив дверцята. У цей момент до екіпажу підійшли містер Снодграс і містер Вінкл.
— Місця вистачить на всіх, панове, — сказав огрядний джентльмен. — Двоє всередині, один на передку. Джо, посунься трохи. Прошу! — Він простяг руки й допоміг влізти в екіпаж спершу містерові Піквіку, а потім містерові Снодграсу. Містер Вінкл вибрався на передок; гладкий хлопець сів поруч і миттю знову заснув.
— Дуже радий бачити вас, панове, — сказав огрядний добродій. — Я добре знаю вас, дарма що ви навряд чи пригадуєте мене. Минулої зими я кілька вечорів провів у вашому клубі. Побачив сьогодні містера Тапмена і вельми радий, що зустрівся з ним. Як поживаєте, сер? Виглядаєте ви непогано.
Містер Піквік подякував і стиснув руку огрядному джентльменові в ботфортах.
— А ви, сер? — з отецькою дбайливістю звернувся той до містера Снодграса. — Чудово? Га? Гарно, дуже гарно. А ваше здоров'я, сер? (до містера Вінкла). Дуже радий бачити вас усіх у доброму здоров’ї. Мої дочки, панове; мої дівчата. А це моя сестра — міс Рахіль Вордл. Теж дівча, але не дитинча; га, сер? — огрядний добродій жартівливо ткнув містера Піквіка ліктем у бік і зайшовся добродушним реготом.