Посмертні записки Піквікського клубу
- Автор: Диккенс Чарльз
- Год: 1937
- Язык: украинский
- Переводчик: М. Іванов
- Жанр: Классическая проза
Электронная книга - «Посмертні записки Піквікського клубу». Краткое содержание книги:
Надалі процедура змінилася, тепер уже Дікенс писав оповідання, а художник змушений був робити до них ілюстрації. На перше місце вийшла розповідь, і як наслідок було створено роман про лондонське життя. Попри всю простоту процесу, Дікенсу вдалося те, на чому горіли інші.
Ілюстрації до перших двох випусків робив Роберт Сімур. Роберт Вільям Басс проілюстрував третій випуск, але його малюнки Дікенсу не сподобалися, тож усю решту ілюстрації робив Габлот Найт Браун, відомий як «Фіз». Із ним Дікенс продовжував працювати все життя. Окреме видання побачило світ 1837 року.
Електронну книгу створено з українського видання: Діккенс Ч. Посмертні записки Піквікського клубу / Чарлз Діккенс; пер. з англ. М. Іванов. — Х. : Одеса: Дитвидав ЦК ЛКСМУ, 1937. — 606 с. — (Серія «Шкільна бібліотека»).
— І цього теж, як не помиляюся, — додав доктор, допитливо вдивляючись у незнайомого в зеленому фраку. — Здається, я зробив цій особі одну вельми серйозну пропозицію, яку вона визнала за краще відхилити. — Кажучи це, доктор лихим оком дивився на незнайомого і шепнув щось лейтенантові Теплтону.
— Не може бути ! — промовив цей джентльмен.
— Кажу ж вам, — настоював доктор Слемер.
— Маєте зараз же скрутити йому в’язи, — поважно озвався власник похідного стільця.
— Тихо, Пейн! — сказав лейтенант. — Дозвольте спитати вас, сер, — удався він до спантеличеного непристойною сценою містера Піквіка, — чи належить ця особа до вашої компанії?
— Ні, сер, — відповів містер Піквік, — він наш гість.
— Він — член вашого клубу, як не помиляюся? — допитувався лейтенант.
— Ні, звичайно.
— І ніколи не носив гудзиків з ініціалами клубу?
— Ні, ніколи, — відказав здивований містер Піквік.
Лейтенант Теплтон повернувся до доктора Слемера і знизав плечима, ніби беручи під сумнів його пам’ять. Маленький лікар сердився і мав розгублений вигляд. А містер Пейн люто позирав на променисте лице Піквіка.
— Сер, — сказав доктор, раптом звернувшись до містера Тапмена тоном, що примусив цього джентльмена підстрибнути, немов у ногу йому увігналась голка, — сер, вчора ввечері ви були на балі!
Містер Тапмен, не спускаючи з очей обличчя містера Піквіка, ледве чутно погодився.
— І цей, — ткнув доктор пальцем на все ще нерухомого незнайомого, — був з вами.
Містер Тапмен не заперечував і цього факту.
— Тепер, сер, — доктор удався до незнайомого, — я питаю вас ще раз: дасте ви мені свою візитну картку і поводитиметесь, як личить джентльменові, чи ви хочете примусити мене покарати вас тут же?
— Стійте, сер, — втрутився містер Піквік, — я не можу дозволити цього без деяких пояснень. Розкажіть, що сталося, Тапмен.
Злегка торкнувшись історії із запозиченням фрака, так урочисто запрошений говорити містер Тапмен підкреслив, що то сталося „по обіді", невиразно перепросив за свою поведінку і дав незнайомому змогу виплутуватись самому. Той, видимо, намірився був узяти слово, коли лейтенант Теплтон, що ввесь час уважно придивлявся до нього, з презирством у голосі спитав:
— Чи не бачив я вас тут у театрі, сер?
— Так, сер, — ані трохи не зніяковівши, відповів незнайомий.
— Це — мандрівний актор, — зневажливо сказав лейтенант і, повернувшись до доктора, додав: — він бере участь у виставі, яку офіцерство 52 — го полку влаштовує в рочестерському театрі сьогодні ввечері. Вам не можна битися з ним, Слемер.
— Безперечно, — поважно ствердив Пейн.
— Шкодую, що завдав вам клопоту, сер, — сказав містерові Піквіку, лейтенант Теплтон. — Дозвольте зауважити, що найвірніший спосіб уникати таких прикрих сцен надалі — це бути вибагливішим у доборі своїх знайомих. Надобраніч, сер! — і лейтенант, уклонившись, вийшов з кімнати.
— Дозвольте й мені сказати, сер, — промовив запальний доктор Пейн, — що будь я Слемер або Теплтон — я б розквасив носа вам і всім вашим товаришам. Моє прізвище — Пейн, сер; доктор Пейн з 43-го полку. Надобраніч, сер! — І по цих словах він велично вийшов з кімнати в супроводі доктора Слемера, що не сказав нічого, але обпік усіх піквікців обуреним поглядом.
Стримуваний гнів і надзвичайне здивування розпирали Піквікові груди, мало не розриваючи його жилет. Він остовпів і майже безтямно дивився перед собою. Стук дверей привів його до пам’яті, і він кинувся вперед з люттю в погляді і з полум’ям у очах. Його рука була на дверях. Ще мить—і вона стискувала б уже горло доктора Пейна з 43-го полку, та, на щастя, містер Снодграс вхопив за фалди свого шановного лідера і потяг його назад.
— Держіть! — кричав Снодграс. — Вінкл, Тапмен, держіть його. Він не повинен губити своє дорогоцінне життя за таку дурницю.
— Пустіть мене! — кричав містер Піквік
— Тримайте міцно! — галасував містер Снодграс, і спільними зусиллями всього товариства містера Піквіка пощастило впровадити в крісло.
— Дайте йому віддихатись, — сказав незнайомий, — бренді з водою… хвацький старенький… розприндився, наче індик… ковтніть цього… а… надзвичайно! — Випробувавши попереду на собі вплив мішанини, він приклав склянку до уст містера Піквіка, а решту одним духом вихилив сам.
Впала коротка мовчанка. Бренді з водою зробило своє діло. Миле обличчя містера Піквіка набрало свого звичайного виразу.
Залишки невдоволення затримувалися ще деякий час у грудях містера Вінкла, і, можливо, спричини лось до цього тимчасове позичення його фрака, хоч важко припустити, щоб така дрібниця могла збудити навіть скороминуще почуття гніву в душі піквікця. За винятком цього, добрий настрій їх усіх цілком поновився, і кінець вечора пройшов дуже весело.