Сліпучі катастрофи. Пентадрама жінки

Добре, що вдругорядь Отець вибрав якісніший матеріал — моє ребро, вже освячене Його благословенним подихом. Я чув, як він розкривав мені груди, але не крикнув, не зойкнув, бо сказав собі: «Він виймає не ребро, а стрілу, яку ввігнала в мене владолюбна, непоступлива жона!»

Єва, на загал, подобається мені дужче за Ліліт вже тому, що з усіх сил намагається вподібнитися мені, вважає мене наступником Отця в Саду, побоюється звірів, не вимагає, щоб я без нагальної потреби вимітував з себе дорогоцінне сім’я і, що найважливіше, не знає тих безглуздих слів, які навигадувала Ліліт, щоб затуплювати мені розум, ущерблювати мою чоловічу гідність.

Коли вона заздрісно зорить на мій корінь, я почуваю себе наймогутнішою, найвартіснішою істотою, і сім’я моє несамохіть проливається на землю. Я впевнений, що ця чиста пожертва є особливо приємною Отцеві — дарма, що вона не сприяє примноженню людства, зате удобрює ґрунт Саду.

Словом, Єва є справді моєю, чоловіковою, але… Якщо по правді, мене інколи дратує її поступливість, догідливість, тобто властива реброві безмозкість, а також її маніакальне бажання сховатися в моїх грудях, прилягти до мого серця. І я вибухаю гнівом… від страху, що з часом вона вподібниться Ліліт. Приміром, учора вона несподівано лизнула мені щоку (точнісінько, як та), і я, щоб відбити в неї охоту до лизання, покарав її і правицею, і словом: ляснув по щоці і гукнув: «Геть від мене, дурепо!» Й вона, замість того, щоб відстояти себе, затулила долонею щоку й кудись покірно почалапала.

Якийсь час я насолоджувався самотою, а потім мені спало на думку, що дурна жінка може з горя забрести аж на околицю Саду і змовитися проти мене з Ліліт. Я загукав: «Єво! Я голодний!» Вона одразу ж повернулася й, не зронивши ні слова, почала годувати мене. Під’ївши, я охоче сповнив свій подружній обов’язок і поклав собі не бити й не проганяти її, щоб Отцеві не довелося виймати з мене ще одне ребро, а то й частину мозку чи печінки…»