Паперові солдати

Він заозирався, а коли звуки повторилися, поспішив до сараю і, відкривши двері, здивовано завмер. Бо на підлозі сиділо кошеня — руде, банькате, худе, але правдиве кошеня!

— Киць-киць-киць, — лагідно покликав він, але тваринка виявилася не звичною до такого звернення.

Кошеня зашипіло, підстрибнуло на місці і наступної миті зникло за купою старого садового причандалля. Обережно зачинивши двері, щоб перешкодити остаточній втечі тварини, Білл взявся обережно перекладати реманент, готовий кожної миті схопити малого втікача. Плануючи цю подорож, він і гадки не мав, що усе буде так непросто.

Дев’яносто п’яте шосе ішло понад самісіньким Лонг-Айлендом, тож їхати ним було суцільним задоволенням. Океан, свіжий вітер, який підганяє хмарки на небі так швидко, що пейзаж змінюється щохвилини — від пікантних підморгувань, якими зваблюють яскраві лелітки на хвилях, до раптового смерку, майже загрозливого своєю несподіваною суворістю, що вмить поступається місцем яскравому, просто білому прожектору сонця.

Білл насолоджувався цими змінами, як тільки може насолоджуватися художник, що знається на законах руху, але водночас не забував уважно дивитися на дорогу, щоб якась прикра пригода не зіпсувала цього чудового дня.

Розгублені батьки — Петро та Марія Титли — сиділи позаду мовчки. Перший час вони все намагалися вивідати у Білла, куди вони їдуть і навіщо, особливо старалася мама, цікава, як усі жінки. Проте він вирішив тримати інтригу до кінця.

— Синку, ти мене лякаєш, — зітхнула врешті мати. — Ти у своєму Голлівуді став таким далеким, майже чужим.

— Мамо, не треба хитрувати. Ще година-дві, і ви самі все побачите.

— А що ми маємо побачити?

— Усе, — засміявся Білл, а за ним розгублено посміхнулися й батьки.

Сто миль, що відділяли рідний Йонкерс від містечка Іст Дайм, яке було кінцевою метою подорожі, він розраховував здолати години за три, але виявилося, що попри рівнесеньке шосе, мати угойдує від швидкості, тому довелося частенько зупинятися — та воно й на краще, можна зробити кілька замальовок, щоб упіймати примхи океанської погоди.

— Володю, — запитав його батько під час однієї такої зупинки. — А ти й справді там добре заробляєш?

— Так, тату, нівроку.

— А як таке може бути, коли навкруги депресія? Я давно хочу знайти роботу, ти ж знаєш.

— Ой, татку, як маєте бажання, роботи буде достобіса.

Батько подивився на нього, примруживши око:

— Щось ти, Володьку, туманиш.

Білл засміявся:

— Та ви ще хитріші за маму! Але все одно нічого не скажу. Самі побачите.

Нарешті дорога пробігла повз табличку «Велкам ту Іст Дайм», тож настав час завернути на путівець, щоправда цілком пристойний. Ще чверть години — і машина пригальмувала біля світлого будинку з терасою, за яким виднілися господарські споруди.

— Приїхали! — урочисто видихнув Білл, виліз з-за керма і спокійно пішов до ґанку, немовби приїхав у гості до добрих друзів.

Батьки дивилися то на нього, то одне на одного, поки врешті тато несміливо відкрив дверцята та обережно, ніби чогось боявся, спустив ноги на землю. Тим часом Білл одним стрибком заскочив на терасу, обернувся до батьків і розкинув руки.

— Ласкаво просимо додому! — сказав він.

При цих словах мати, яка саме наважилася вийти з машини, впала назад на сидіння. Батько сперся рукою на капот, щоб не втратити рівновагу.

— Що це? — голос його тремтів.

— Ферма «Титла», — просто, неначе йшлося про щось пересічне, відповів Білл. — Тепер це наш дім.

Мама сплеснула руками, а потім схопилася за серце. Тато вільною рукою протер очі, немовби відганяючи мару.

— Ти жартуєш?

— Хіба такими речами жартують? — Білл зіскочив з тераси, підбіг до машини і допоміг мамі вибратися назовні. Потім взяв її за руку і повів за собою.

Вона мацала сухими пальцями поручні тераси, обшивку стін, скло вікон, не в змозі повірити. Батько, що завмер був біля машини, побачивши, що дружина його випередила, одразу ожив і миттю приєднався до своїх.

— Ти кажеш, ферма. А що, і земля є?

— Є, — Білл відверто насолоджувався враженням, яке справив на батьків. — Сто п’ятдесят акрів.

— Сто п’ятдесят... — повторив батько. — Тільки я цих клятих акрів не знаю. А по-нашому це скільки?

— Десь із сто моргів, — Білл був готувався до такого запитання і заздалегідь перерахував американські акри на галицьку міру.

— Сто моргів! — захоплено повторив батько. — То ми великі ґазди!

— Титли завжди були ґаздами, чи не так? — засміявся Білл.

— Ет, синку, — зітхнула мати. — Якби воно так, то ґаздували б у наших Підгайцях, а не теліжилися по світах.

— Нічого, матусю, більше не будемо теліжитися! Тепер наш дім тут!

Білл щасливо засміявся, розкинув руки та обернувся навколо себе на каблуках, мовби обіймаючи весь світ навколо себе. Тато й мати лише охкали та озиралися.

— Велкам! — Білл широким жестом розчахнув двері, що вели до будинку.

Батько вже зробив був крок до порогу, і тут почалися несподівані проблеми.

Мати раптом сказала:

— Стій!

— Що? — не зрозумів Білл.

— Не годиться господарю першому в хату заходити.

— Чому?

— Чому-чому... Тому що чужі люди його будували, хтозна, що вони робили... — вона стурбовано озирнулася навкруги. — Тваринки якісь тут є?