Паперові солдати

Начальник Клеванського відділу МҐБ тягнувся перед своїм підлеглим, немовби перед великим начальством — от що робить належність до спеціальної групи в обласному управлінні.

— Наші агенти доповіли про те, що на хуторі Жуківка бачили бандитів.

Маркелов відригнув — нема гіршого, ніж перервати пиятику.

— У кого? — запитав він.

— Ланкова колгоспу «8 березня».

— Допитували?

— Ображаєш! Особисто.

— Ну і?

Начальник відділу здвигнув плечима:

— У мене склалося враження, що вона щось мутить. Чи то в неї у самої бункер, а чи вона знає, де він.

Маркелов подивився на Мудрицького, немовби шукаючи підтримки.

— Думаю, треба їхати на місце. Скільки у вас людей?

— А то ти не знаєш, — знову смикнув плечем начальник.

До кузова вантажівки завантажили весь оперативний склад відділу, собаку з інструктором, на допомогу начальник випросив у місцевому гарнізоні сімох солдатів з кулеметом. Маркелов озброїв Мудрицького стареньким ППШ, що зберігався у зброярці про всяк випадок, і посадив у коляску мотоцикла:

— Тримай на колінах, так, щоб здалеку було видно.

Руки лейтенанта помітно тремтіли, але зброю взяли впевнено. Ну нічого, звикне бібліотекар.

На Жуківку — маленький хутір біля узлісся — вів путівець, тому поки доїхали, усі наковталися пилюки, а піт, що його утирали з облич, залишив за собою брудні розводи. Але врешті-решт доїхали. Землянка, яка викликала підозри, ховалася у западині і задньою своєю стіною тулилася просто до глиняного горба так, що складалося враження, що вона виросла просто з нього, наче гриб юдине вухо зі стовбура бузини. Стріха, що вінчала невисокі стіни, мала сліди нещодавнього ремонту, але колгоспна ланкова цілком могла собі вибити на це матеріали. До вхідних дверей спускалися сходинки, вибрані у глині та вкриті дошками.

Маркелов підійшов до кабіни вантажівки і декілька хвилин радився із начальником, після чого скомандував:

— Кулемет ставимо біля цього дерева. Приціл на вікна. Особовому складу розсередитися навкруги хати. Зброю на товсь! — стало зрозумілим, що він отримав право розпоряджатися тут усім.

Чоботи застукали по дерев’яному дну кузова, забряжчала зброя — бійці займали позиції. Інструктор із собакою вже стояв біля машини, чекаючи на розпорядження. Лейтенант Мудрицький помітно зблід, пальці його судомно стискали приклад ППШ.

— Їх там багато?

Маркелов скептично оглянув колегу:

— Коли ми про це довідаємося, буде пізно. У бункерах зараз лише ті, кому немає дороги назад. Вони як дикі звіри. Поки живі — кусають, а в полон не здаються.

Начальник відділу завбачливо залишився у кабіні вантажівки — сказав, що звідти краще видно ситуацію. Маркелов гучно вилаявся для підняття бойового духу і разом зі зблідлим Мудрицьким та інструктором з собакою рушив до землянки. На стукіт у двері відчинила господиня — бідно, але охайно одягнута жінка. За її спиною стояла дочка років шістнадцяти з великими від страху очима. Пахло їжею.

— Що, хазяйка, бандитам обід готуєш? — замість привітання запитав Маркелов і, відсунувши жінок, зайшов у хату.

Низька, півтемна кімната без стелі, стріха під бальок, глиняна підлога, стіл, пічка. На запічку охкає стара баба. У пічці й справді щось готується. Капітан Маркелов одним поглядом оцінив побачене і наказав:

— Лейтенант, відведи цих двох до начальника, хай іще раз допитає. І гукни мені когось із наших, ми тут пошукаємо.

Осмілілий бібліотекар підштовхнув господиню прикладом:

— Пшла! — Тепер, коли очікування невідомого нарешті змінилося діями, він відчув натхнення.