Паперові солдати

— Бу-га-га-га-га! — несамовито зареготав Маркелов і наддав газу.

Стекляр у колясці зовсім не поділяв його веселощів. Адже мокра форма одразу прилипла до грудей, а комірець перетворився на ганчірку. Щоправда, треба віддати належне: зустрічний вітер швидко охолодив розпечене тіло й техніку, саме тому керівник слідчої групи не став робити зауваження старшому за званням підлеглому, а обмежився несхвальним поглядом.

Десять кілометрів — невелика відстань, але повоєнні дороги не дозволяли мотоциклу проявити всю свою потугу, особливо коли довелося звернути на путівець. Проте за півгодини вони вже в’їхали у село. Бані церкви, яка дивом вистояла у часи боротьби з релігією, слугували добрим орієнтиром. Біля облізлого будинку з червоним прапором Маркелов пригальмував:

— Почекай, я заскочу за секретарем сільради, хай помилується, хто у них тут лояльний.

Стекляр залишився в колясці, Мудрицький зліз із сидіння та запалив цигарку.

На вулиці було тихо, як тільки може бути тихо сонячного літнього дня, коли всі працездатні зайняті у полі, а ті, що не працюють, воліють не лізти начальству в очі. Попід парканом, що оточував помешкання сільської влади, сиділо троє — точніше, це тільки на перший погляд здавалося, що вони сиділи, бо мертві тіла просто притулили до паркану, щоб перехожі могли бачити їхні обличчя. Троє чоловіків, сірих, запилюжених, у всіх на головах чорною засохлою кров’ю позначені отвори від куль. Мабуть, застрелилися, як це заведено у найзатятіших бандитів. Чи то, може, хтось із бійців вирішив на місці звести розрахунки з націоналістами. Звісно, подібні розправи суворо заборонялися, але хіба стримаєш людину, коли вона бачить перед собою ворога, який щойно стріляв у неї або убив її товариша? А при взятті бандитських бункерів бувало всяке — загнаний звір іноді боляче кусає. Звісно, втрати під час подібних операцій не розголошувалися, але кожен працівник МҐБ знав, чим ризикує, коли стикається із націоналістами.

— Хто це? — запитав Мудрицький, який уважно розглядав цю картину. Що то воно — новачок.

— Здогадайся, — ліниво відказав Стекляр.

— Мабуть, убиті бандити. Але не тут же їх убили.

— Не тут, — погодився Стекляр. — А от тепер прояви оперативну кмітливість і спробуй здогадатися, навіщо їх тут розклали?

Мудрицький замислено затягнувся цигаркою:

— Людей полякати?

— Правильно, тільки не полякати, а попередити. А ще для чого?

— Не знаю, — лейтенант знизав плечима.

— Ех ти, ніжинський! Дивися, оно поруч стоїть боєць з автоматом. Охороняє. Думаєш, мертвяки можуть втекти?

— Ні.

— Правильно. Втекти вони, звісно, не можуть, але їх можуть вкрасти.

— Для чого? — здивувався Мудрицький.

— Для того, що тут у кожній другій родині не батько, то кум чи сват у лісі. І вони своїх мертвих хочуть поховати. Зрозумів?

— Так точно.

Стекляр скептично глянув на підлеглого:

— А що зрозумів?

— Що їх тут виставляють, щоб виявити родичів, друзів, визначити таємних спільників.

— Гм. А ти тямущий! — і справді, лейтенант приємно дивував, не лише документи йому даються, значить, діло буде. — Дивися, — показав рукою Стекляр. — Отам під грушкою сидить чоловік у цивільному. Це наш працівник, і він не просто так сидить. Ввечері люди будуть іти з поля, то їх сюди зберуть, щоб показати бандитів, а наш працівник буде уважно дивитися в обличчя — хто як реагує. Жінки, а особливо діти, не можуть себе контролювати, і якщо впізнають, обов’язково проявлять свої емоції. Ну а там далі суд та Сибір. Так ми знищуємо базу постачання бойовиків.

За хвилину повернувся Маркелов, він був один.

— Секретар уже там. Поїхали.

До церкви дісталися за кілька хвилин, але перед тим, як братися до справи, умилися біля криниці, щоб освіжитися після запилюженої дороги. Форма вже висохла на сонці, і про нещодавній душ нагадували хіба мокрі плями під пахвами.

Священик у чорному неновому підряснику смиренно стояв у кімнатці за скромним іконостасом, сержант із наставленою зброєю вмостився за столом, спираючи зброю на семисвічник та підмостивши під руку скриньку з дарами.

— Товаришу капітан! — одразу підхопився сержант.

— Відставити, — махнув рукою Маркелов.

Стекляр, який після вмивання все ще витирав руки носовичком, уважно оглянув служителя культу. Той виглядав зовсім не велично — погаслий погляд, зігнута спина, хіба що борода видавала у ньому духовну особу.

З хорів лунав шум — там тривав обшук.

— Ну що, отче, бандитам служимо? — спокійно, навіть лагідно запитав Стекляр.

— Яким бандитам? — тихо перепитав священик. — У церкві різні люде бувають. Осьо навіть ви прийшли.

— Стара пісенька, — хихотнув Маркелов.

Стекляр скептично скривився:

— От тільки не треба нам тут розповідати, що ви у ризах і з дарами ходили по гриби, — сказав він.

Священик опустив очі.

— Гріх на душу ни візьму, брехати ни буду. Служив я в лісі. Прийшли люди, попрохали. Бо свято Боже.

— А що за люди, не відрекомендувалися?

— Я ни питав.

— Дарма не питали. Зараз часи тривожні, у лісі бандити...

Стекляр підійшов ближче до священика і різким рухом обернув його обличчя до себе: