Паперові солдати
- Автор: Капрановы Братья
- Год: 2019
- Язык: украинский
- ISBN: 978-966-688-041-6
- Жанр: Историческая проза
Электронная книга - «Паперові солдати». Краткое содержание книги:
Двоє молодих художників зустрічаються у Варшаві. Один з них — Білл Титла, син українських емігрантів зі США. Другий — Ніл Хасевич, молодий волинянин. Доля готує їм багато випробувань, але вони про це поки що не знають, натомість п’ють пиво та сперечаються про творчість.
Обираючи один з двох можливих шляхів, кожен з нас втрачає другий, але читачі роману «Паперові солдати» мають унікальну можливість пройти обома дорогами водночас — разом із Біллом Титлою потрапити на студію Діснея та взяти участь у створенні класики сучасної анімації — «Білосніжки», «Піноккіо», «Дамбо», або ж разом із Хасевичем залишитися в Україні, піти в УПА і стати її головним художником. Жити на фермі біля океану чи переховуватися у криївках, замітаючи сліди. Одружитися з голлівудською моделлю або все життя нести в душі невисловлені почуття.
Роман ґрунтується на реальних подіях.
— Які тваринки?
— Не знаю, свійські. Песик чи кицька, чи, може кури, кролики, що завгодно.
Батько кивнув, погоджуючись. Білл гмикнув і розгублено почухав потилицю:
— Не знаю, зараз пошукаю, може вполюю когось. — Хоча кого можна сподіватися вполювати на віддаленій фермі, з якої вже давненько виїхали господарі.
Саме після цього Білл і вимушений був оглядати усі закутки великого двору, поки не почув із сараю оце пискляве «няв». Розбираючи кучу мотлоху у пошуках втікача, він завбачливо перекладав речі на дві сторони, щоб заблокувати напрямки можливої втечі і врешті опинився таки сам на сам із затиснутим у кут кошеням, яке вигнуло спину і люто сичало.
— Знайшов! — крикнув Білл радісно і обережно взяв свою знахідку на руки. — Ти диви! Дряпається!
Кошеня одразу вчепилося в сорочку і занявчало, але Біллові це вже не заважало. Головне — виконати забаганку матері. Але на цьому проблеми не скінчилися.
— А чому ти нас не попередив, що будуть входини? Треба ж хліб, рушник. Щоб усе за звичаєм.
Білл зовсім розгубився. Він, народжений в Америці, навіть не уявляв, що його сюрприз вимагатиме до себе таких складних і незрозумілих речей.
— Ну, хліб, не знаю... Я взяв обід для нас. Там є пиріг. Пиріг підійде?
— З чим пиріг? — пожвавішав батько, який, певно, зголоднів.
— З куркою. В багажнику скринька.
Батько схвально кивнув та пішов до машини. За якусь хвилину він повернувся із плетеною скринькою в руках. Мама відкрила її та видобула круглий пиріг з куркою. Подивилася на нього критично, зітхнула, потім зняла з голови хустку, обернула нею пиріг та вручила чоловікові:
— Тримай!
Він послухався. Але і це було іще не все. Мама заозиралася, немовби шукала іще чогось. Потім полізла за пазуху і видобула назовні свій натільний хрестик.
— Годилося б ікону. Але, гадаю, і хрестик згодиться. Як скажеш, Петре?
— Згодиться, — кивнув чоловік.
— Ну, тепер можна заходити, — мати підійшла до порогу. — Пускай кицьку, — скомандувала вона.
Білл відчепив від сорочки перелякане кошеня та обережно поставив на поріг. Рудий знайда одразу заспокоївся, нахилив голову, немовби роздивлявся щось, і зробив крок у новий дім.
— Хай на ньому все й окотиться, — пробурмотіла мати. — Тепер ти, — скомандувала вона чоловікові. Той переступив поріг і зупинився. Слідом, з натільним хрестиком в руках, зайшла сама і перехрестила усі кутки хати.
Білл зачаровано дивився на це.
— А мені вже можна?
— Звісно, можна. Чого ти там стоїш? — здивувалася мати. — Заходь, показуй, де тут що.
Дім був невеликий, але затишний — чотири спальні на другому поверсі, вітальня та кухня. Ну й, звісно, тераса — розкіш, не доступна більшості у галасливому Йонкерсі.
— Фіраночки треба, — бурмотіла мати, обходячи нові володіння. — Не годиться, щоб чужі люди в хату заглядали.
— Звідки ж тут чужі люди? — засміявся Білл.
— Ой синку, волоцюг скрізь вистачає.
Потім вона взялася керувати підготовкою до обіду, і хоч все було зібране ще у місті — тарілки, бокали, вино — тільки виклади на стіл, все одно процес підготовки перетворився на метушню, зітхання та охкання.
Врешті-решт усі всілися на терасі, Білл розлив вино, а батько розрізав пиріг.
— Ну, хай пан Бог благословить!
Їли із велетенським апетитом, виделки гучно стукали об тарілки — чи то далася взнаки дорога, а чи несподіваний вилив емоцій.
— Синку, ти й справді заробляєш грубі гроші? — перепитав батько, начебто ще раз перевіряючи.
— Ну не такі вже й грубі. Але вистачає.
Батько засопів:
— Бо нам би корівок прикупити. І льоху. Га?
Білл засміявся:
— Прикупимо, татку, прикупимо.
— А коли ти нам жінку привезеш? — перебила мати. — Бо вже тридцять років маєш, гроші заробляєш, то треба й жінку брати.
— Треба, — кивнув батько.
Як і всі діти, Білл не любив подібних розмов, тому замість відповіді смикнув плечем.
— Ну а дівчата гарні у вас там є? — якщо мама взяла курс, її вже було не збити.
— Та є, — Білл чомусь одразу пригадав натурниць, які й справді були гарні, але мамі про ці деталі знати було не конче.
— А є така, щоб ти вподобав?
Білл невдоволено закотив очі, коли раптом прийшла допомога.
— Няв! — почулося з долівки, з-під самих його ніг.
Руде кошеня, яке першим заходило в дім, стояло біля столу і вимогливо дивилося на господарів.
— Ти диви! А я гадав, утік, — здивувався батько.
— Голодне, — зауважила мати.
Білл вломив добрячий шмат пирога з куркою та поклав перед кошеням. Воно принюхалося, а потім накинулося на пригощення з апетитом добрячого пса.
— Приживеться, то буде з нами, — батько й собі вломив шматочок та поклав перед кошеням, неначе пожертву.
Білл видобув олівець, блокнот і одразу почав швидкими штрихами замальовувати нового співмешканця над пирогом.
— Ну, тоді його назвати треба, — мати завжди думала наперед. — Як назвеш?
— Я? — здивувався Білл, не відриваючись від малювання.
— Ну, ти ж його знайшов, тобі й називати.
Білл замислився.
— А давайте Міккі. Я працюю на Міккі Мауса. То хай буде Міккі.
— Міккі, — повторила мати, немовби пробуючи ім’я на смак.
— Уперше чую, щоб кицьку називали на честь миші, — пробурмотів тато і почухав кошеня за вухом.
Насправді робота на Міккі Мауса займала не лише весь час, але й усі думки. Особливо зараз, коли перед художниками постала задача нечувана і просто неймовірна — створити повнометражний мальований фільм із велетенською кількістю героїв. Свої нові обов’язки супервайзера Білл сприйняв настільки серйозно, що практично днював і ночував у студії. Він навіть закинув заняття з класичного малюнку, на які регулярно збиралися аніматори. Оголені натурниці лише творили гармидер у голові і аж ніяк не були схожі на гномів, якими Білл зараз опікувався. А мама ще питали, чи є дівчата, які подобаються! Які там, в біса, дівчата, коли треба малювати гномів!
Мудрик був ватажком усієї команди краснолюдків, а значить — найрозважливішим і найрозумнішим. Його образ дався Біллові досить легко, бо мудрість — це передусім окуляри і високо підняті брови над ними, що відкривають обличчя глядачеві. Борода акуратна, не дуже довга — такий собі добрий дідусь, що одразу викликає симпатію в жінок та дітей. А от з Буркотуном справи йшли повільніше. Це був найскладніший персонаж серед гномів, мабуть, саме тому Титла і взявся за його розробку особисто. На Буркотуна у картині чекала унікальна трансформація: від неприємного, вередливого старигана до милого, закоханого дідуся-кульбабки, а значить одне обличчя мало містити в собі два. Білл довго міркував, псував папір замальовками, аж поки вирішив відштовхнутися від іншого полюсу — Білосніжки, адже саме з нею повинен найбільше контрастувати Буркотун. На щастя, колеги вже визначилися з прототипом своєї героїні, і коридорами ходила сама — у сукні з великим коміром та пишною спідницею — Білосніжка, а насправді Марджі, дочка аніматора Бельчера. Білл приходив подивитися, як вона позує для художників, як танцює з удаваними гномами перед кінокамерою, а потім уважно вивчав розкадровані результаті зйомки та перші ескізи головної героїні. Саме тоді він і відчув, що головними мають стати дві складові образу Буркотуна — брови та ніс. Виразні брови мають давати цілу палітру емоцій, а ніс то підніматися зверхньо вгору, то погрозливо нависати, щоб врешті-решт перетворитися на милу пампушечку.
Білл уважно вивчив власні брови — ні, для Буркотуна вони не годилися, потім роздивився брови Беббіта, Ласка, Нетвіка — ні, у них бракує польоту. І раптом згадав, як сам Дісней показував їм уперше Білосніжку на зборах, і як його брови літали вгору-вниз.
— Те, що треба! — вголос сказав він.
— Ти про що? — Арт відірвався від малювання злої мачухи.