Паперові солдати
- Автор: Капрановы Братья
- Год: 2019
- Язык: украинский
- ISBN: 978-966-688-041-6
- Жанр: Историческая проза
Электронная книга - «Паперові солдати». Краткое содержание книги:
Двоє молодих художників зустрічаються у Варшаві. Один з них — Білл Титла, син українських емігрантів зі США. Другий — Ніл Хасевич, молодий волинянин. Доля готує їм багато випробувань, але вони про це поки що не знають, натомість п’ють пиво та сперечаються про творчість.
Обираючи один з двох можливих шляхів, кожен з нас втрачає другий, але читачі роману «Паперові солдати» мають унікальну можливість пройти обома дорогами водночас — разом із Біллом Титлою потрапити на студію Діснея та взяти участь у створенні класики сучасної анімації — «Білосніжки», «Піноккіо», «Дамбо», або ж разом із Хасевичем залишитися в Україні, піти в УПА і стати її головним художником. Жити на фермі біля океану чи переховуватися у криївках, замітаючи сліди. Одружитися з голлівудською моделлю або все життя нести в душі невисловлені почуття.
Роман ґрунтується на реальних подіях.
— Позичу брови у боса.
— Для Мудрика?
— Для Буркотуна.
Беббіт засміявся.
— Він тебе не зрозуміє.
— Чому? Це все його, — Білл показав руками навкруги. — І студія, і фільми, і Білосніжка, і гноми. А коли у його гнома його брови, хіба це погано?
Ну а за носом довелося взагалі відправитися на ринок. Викликаючи здивовані погляди фермерів, Білл годинами перебирав картоплини, але усі вони були занадто правильними, — що поробиш, кожен продавець виставляє на прилавок найкращий товар. Редиска теж не підходила. Редька виглядала занадто гарною, неначе намальованою. Батат — от що мало підійти. Перебираючи величенькі коріняки солодкої американської бульби, Білл кинув погляд поруч і раптом побачив його. На прилавку лежав бурячок. Саме той. Саме він. Саме такий, що мав стати носом Буркотуна.
— Гей, містере, вас цікавить буряк? То візьміть тут, — фермер одразу опинився поруч із цілим ящиком свого товару.
— Ні, я шукаю натуру, — похитав головою Титла і раптом підніс свою знахідку до обличчя фермера. — Ви дозволите?
Той розгубився, а Білл, скориставшись цим, пристроїв бурячка фермерові просто до носа ще й покрутив сюди-туди, оцінюючи ракурс.
— Буряк не дурак, на дорозі не росте, — пробурмотів він.
— Містере, що ви робите! — фермер, зрозумів, що з нього кепкують і відштовхнув руку художника.
Дядько образився, а тому категорично відмовився продавати один коренеплід, тож Біллові довелося заплатити одразу за трійко, але з собою він забрав лише його — саме того, що мав стати носом Буркотуна.
Як не дивно, але брови Діснея дуже пасували до носа-бурячка. Ці прикраси дуже оживили гнома, і Буркотун одразу виокремився з компанії товаришів. Білл розмалював його у різних ракурсах та різних станах душі — сердитого, збентеженого, зацікавленого, ображеного. Однак мистецтво аніматора полягає у переході з кожного такого стану до протилежного. І ключовою сценою для Буркотуна залишався поцілунок Білосніжки — тоді його обличчя повинно було змінитися від зверхнього та суворого, до зачарованого, і все це через раптове здивування. Одне слово, цілий шквал емоцій. І саме цей шквал не давав Біллові спокою. Одного разу він навіть запитав у Арта:
— Чуєш, а у твоєму трактаті з психології Гуфі немає нічого про поцілунки?
Арт занепокоєно подивився на друга:
— Ти забагато працюєш.
— Ні, я серйозно. Уяви, що Гуфі раптом поцілувала Білосніжка.
На губах Арта промайнула легка посмішка:
— Старий, кому може спасти на думку поцілувати Гуфі? І вже точно не Білосніжці, тому що вона з іншого мультфільму. А в чому проблема?
Білл, як міг докладно, пояснив суть питання. Арт вислухав і почухав потилицю:
— Це й актору непросто зіграти. Слухай, може, запропонувати босу запросити Кларка Гейбла?
— Це не його репертуар. І потім, ЕмДжіЕм ніколи не дозволить йому прийти до нас.
— Справді. Але без актора тут ніяк, — резюмував Арт, лише додавши Біллові головного болю.
Йому навіть снитися почала Білосніжка. Неначе сам він — Буркотун, і під час поцілунку намагається підгледіти за цим у дзеркало, а те у відповідь тільки противним голосом рипить: «Хоч обійди усі світи, красивішої не знайти!»
Білл настільки занурився у роботу, що практично припинив звертати увагу на те, що відбувалося навкруги. Тому коли одного разу він схилився над своїм столом у студії, намагаючись відновити побачений сон та покласти його на папір, не зміг зауважити, що у кімнаті з’явилася ще одна особа. Зосереджений на малюванні, він не почув легких кроків, які наближалися до нього, та легкого шепотіння, що прокотилося над сусідніми столами. І лише коли відчув на щоці легкий доторк ніжних губів та гаряче дихання, здригнувся та здивовано підвів голову.
Поруч стояла дівчина, одна з натурниць, що їх малювали на майстер-класах. Її розкішні червоні губи привідкрилися у посмішці, а очі блищали задиркувато. Арт Беббіт за сусіднім столом буквально заходився від реготу.
— Бачив би ти своє обличчя! — у паузі між нападами сміху промовив він.
Білл подивився у дзеркало, що покривало стіну над столом. І справді, вигляд він мав збентежений — щоки почервоніли, а очі за окулярами не могли знайти фокусу. Звичний до замальовування власних гримас, він тут-таки взявся до олівця, але Арт посерйознішав і вказав на кінокамеру, що стояла перед ним:
— Не поспішай. Все знято. Зараз здамо у проявку, і завтра ти все замалюєш, кадр за кадром.
— Це ти вигадав? — Білл усе ще не міг прийти до тями.
— Ну звісно. А Адрієн ласкаво погодилася допомогти. Дякую, Адрієн, — сказав він дівчині.
Та присіла у невеличкому кніксені.
Білл подивився на Арта, потім на неї:
— Дякую, Адрієн, — сказав він.
— Нема за що, — посміхнулася дівчина. — Завжди рада допомогти. Звертайся.
10
Маленька срібляста зірочка лежала на дні склянки з горілкою, і світло, переломлюючись через скляні грані, множило її образ в очах Бориса Стекляра. Так — дві. А так — три. Як на погонах старшого лейтенанта. Але насправді зірочка була четвертою, а чотири зірочки — це капітан. Чергове і заслужене звання.
— Страшно? — під’южив Маркелов, до сьогодні старший за званням, а значить — розпорядник ритуалу.
— Мені? — старший лейтенант, а точніше уже капітан Стекляр, обурено звів брови. — Я на передовій спирт не розбавляв.
Старший лейтенант Мудрицький, відтепер наймолодший за званням у групі, з повагою подивився на колегу. Він на передовій не був. А Маркелов гмикнув:
— Тоді не чаклуй, а пий! Нам теж хочеться.
Стекляр обережно двома пальцями взяв двістіграмову склянку, налиту до краю. Зірочка на денці ще раз підморгнула йому. Обережно, щоб не пролити ані краплинки, новоспечений капітан підніс горілку до губів і почав пити — спочатку повільно, а потім все швидше, щоб пекуча рідина не затримувалася у роті. Утім, наприкінці він знову сповільнив темп і обережно губами впіймав залізну зірочку — немовби поцілував.
— Мужик! — схвально кивнув Маркелов.
Бібліотекар, якому до звання капітана лишалося ще кілька років, лише зітхнув. Капітан-розпорядник своїми грубими пальцями зняв зірочку з губ Стекляра і, точно відмірявши відстань, причепив її до золотавого погона. Тоді витрусив зі склянки останні краплі рідини і поклав на дно другу зірочку.
— Наливай! — звелів він Мудрицькому, який сидів біля пляшок з горілкою.
Той налив знову по самісінькі вінця. Стекляр, якому від перших двохсот грамів очі вже полізли на лоба, важко відсапувався. В роті пекло вогнем, але закусювати за правилами не годилося — тим більше, якщо хвалишся, як жлуктав на фронті спирт. Але наступна порція вже стояла перед очима, і з дна звабливо підморгувала нова зірочка — на другий погон. Стекляр зітхнув і обережно взяв гранчак.
Перші ковтки пішли добре, але потім організм почав протестувати проти такої дози. Зупинятися, втім, було не можна, тому новоспечений капітан вирішив прискорити процес, різко перевернув склянку в себе, широко розкривши рота, похлинувся, закашлявся, втім мужньо стулив зуби — адже пролити горілку у таку мить вважалося гріхом. Якусь мить він тримав її в роті, потім продихався і врешті одним величезним ковтком поглинув усе до краплинки.
— Молодець! Тепер ти справжній капітан! — Мудрицький схвально подивився і простягнув руку. — Давай зірочку.
— Зірочку? — Стекляр скосив очі на дно склянки. Там було порожньо. Потім провів язиком по зубах, але в роті теж нічого не було. Глянув на стіл — чи не впала. Потім собі на коліна. На підлогу...
— Ну! — підігнав розпорядник.
— Немає, — розгублено мовив Стекляр.
— Кого немає?
— Зі-зірочки, — від горілки та розгубленості на Стекляра напала гикавка.
— Як це, немає? Була ж.
— Н-не знаю.
Бібліотекар нахилився і уважно оглянув стіл, потім привстав і обмацав Стеклярові кітель — чи не завалилася кудись, поки дебелий Маркелов дивився на це згори-вниз: