Вода, павутина

— Відошичу, малий… відійшов?

— Так.

— Від… наслідків, чи… чи хтось його..?

— Очевидно, він наслідків. Це не американські фільми.

— Ні, це ще гірше. Коли буде відомо?

— Не знаю. Це майже неважливо.

Відошич провів обома руками по обличчю.

— Я спартачив. Страшно спартачив.

— Так, ти спартачив.

— Треба було послухати тебе.

— Треба було, але ми не можемо бути впевнені, що малий щось бачив.

Відошич поглянув Касумичу просто у вічі.

— Бачив. Знаю, що бачив.

Касумич чекав. Відошич знову потер обличчя.

— Скажи, Касумичу, наскільки добре ти знав Ірму Жигер?

Касумич вийняв нову цигарку. Довго тривало, доки її припалював. Втягнув дим і випустив його під стіл, собі між ноги.

— Чотири роки тому я провів з нею два дні. Тобто ночі.

— І ти це замовчав?

— Замовчав.

— Ти відразу знав, чим вона займається?

— І так, і ні. В «Шелатон» ми приїхали не через справжню спецоперацію, а перевірити інформацію. Її і її подругу я не відразу помітив. Я обернувся, коли мене покликав один мій, скажімо так, земляк. Звідси. Один з тих, які за мірилами нашого світу досяг великих успіхів у Загребі. Я сів біля них. Мені здалося, що між мною і Ірмою з’явилися якісь іскри. Я захопився — гарна, розумна, освічена. Знає мови.

Знову випустив дим між ноги і не відразу підняв голову. Відошичу здалося, що він почервонів.

— Того вечора ми пішли до мене. І наступного вечора вона прийшла, але іскор більше не було. Ніби я був з лялькою. І я точно відчув, що мене той, той мій, підставив. Підіслав мені її, і я проковтнув наживку. Як сом. Я зірвався з гачка, їй полегшало, а, чесне слово, і мені. А коли я зустрів її з подругою в Опатії, мені було ясно як білий день, чим вони займаються. Це, дорогий мій, ескорт, який має свою ціну, яка залежить від виду послуг. Від самого початку тут нема наївності. Вони знають, на що йдуть. Покращують бюджет і звеселяють життя. Принаймні на початку.