Вода, павутина

— Його бачив Давид. Охоронця.

Пломінець Касумичевої сигарети спинився, а тоді почав дрібненько постукувати по краю попільниці.

— Підозри чи маєш докази?

— Підозри, але доведемо. Давидова мама послала мені смс, що треба перевірити якісь номери в мобільному дитини. Були свята, я до вчорашнього дня не переглядав повідомлення. Але повідомлення є. Я ще не розумію, чому цей мобільний важливий, але, може, має якесь значення, побачимо.

— Як ти виявив, що охоронець вплутаний в це?

— Вчора. Після того, як я вийшов з лікарні, коли все… вже було скінчено. Я ходив, дійшов до Юришичевої. Став… був страшно змучений. Безтямний. Сперся на вітрину біля того Туристичного центру, біля мене циган розтягає гармоніку, мене все нервує, дивлюся, в банку через дорогу — величезний екран, крутять той ідіотський передвиборчий ролик, про який у всіх газетах пишуть, що на ньому переодягнені люди, які нелегально працюють на когось з кандидатів, удавані звичайні люди з народу, неправдиві робітники, неправдиві селяни, є там і такий, про кого всі жартують, що він трохи завеликий як на гармоніста і що перука йому не пасує. Циган каже мені, що той тільки розтягає гармоніку, але не грає. В ту ж секунду я згадав, що того чоловіка з виголеною головою бачив в нас, в коридорі, через день після того, як ти… пішов. Шукав тебе в нас.

— Мене шукав?

— Так, і в коридорі тебе нібито шукав під тим твоїм прізвиськом. Щоб краще запам’ятали, що він був.

— І щоб дати мені знати, що через той зв’язок з Ірмою тримає мене за одне місце. Знав, що я рано чи пізно дізнаюся, що він мене шукав.

— Крім того, він вже знав, що тебе нема. Хтось з наших зливає інформацію. Приходив по інформацію, щоб дізнатися, доки ми просунулися. Дуже хитро, просто в голову. Нема небезпеки для того, хто постійно з поліції здає інформацію. Не може слати з комп’ютера, не може видруковувати, все контролюється. Здають завжди напряму, усно, а найбезпечніше просто в поліції. Зареєструвався, що шукає Касумича. Той, хто в той час чергував, не знав, що тебе нема, і все прекрасно. І навіть те, що чергує якийсь новий працівник вже знав. До кого приходив, невідомо. Я згадав, що Жигерка на першому допиті в поліції згадувала про готові результати розтину, хоча ми ті дані отримали кілька годин до того, і ніхто, крім нас, про них не знав. Хто зливає, здає, хто стукач, невідомо.

— А малий?

— Давид мусив його бачити. Не знаю як, але бачив. Нас всіх нудить від того ролика і плаката з тією ж самою групою баб з базару, робітників, гармоністів, а мої діти дочекатися не можуть, підспівують тим з ролика. І Давид не інший… Не був інший. Я згадав неймовірну річ. Знаю, що вона притягнута за вуха… Я згадав, що на місці події я страшно вимастив туфлі і став на якийсь папір, поглянув на нього і побачив, що стою на клаптику плаката, який хтось розмалював. Згадав, що мені здалося, що тому величезному типові з гармонікою дитина домалювала шапку з рогами. Не таку, як в Астерікса, але схожу. Згадав, що мені Давидова мама казала, що дивиться з Давидом «Астерікса». За секунду я все зв’язав докупи. Я знаю, що це білими нитками шито, але, може, Давид і був тим, хто малював, може, Давид в тому гармоністові впізнав того охоронця, водія, чи ким він там є.