Вода, павутина

Ніч минала. Темрява відступала, освітлення змінювалося, і Відошичу здалося, що він вхопив мить — делікатну, наче тріснуте скло, наче полонене світло пробилося з ночі у день. Стало видніше, і він уже міг добре розрізнити і дротяну огорожу, яку мусив подолати, і самотні кущі, і вузьку вервечку верб уздовж річки. Навіть стежина невдовзі прогледілася, і Відошич, не озираючись на дорогу, почав спускатися до місця, в якому, як йому сказали, мав би бути місток чи бодай кладка.

Ніч іще тривала у виярках, і він поглядом по-дитячому пошукав місця, де вже було денне світло. Невдовзі мороз йому зліпив ніздрі, він видихнув ротом, і пара створила хмаринку, яка йому нагадала дим від цигарок: у нього неконтрольовано виділилася слина. Спинився, пооглядався навколо і, побачивши, що наблизився до верб, вирішив спершу перейти через річку і лише з протилежного боку нагородити себе цигаркою, останньою у пачці. Води не було чутно, але видно було, що земля зникає, і насправді він уже стоїть на краю річкового корита. Уважно роздивившись, урешті помітив місток, збитий нашвидкуруч з неоднакових дощок і лише з одного боку убезпечений чимось, що мало служити перилами. Вхопився рукою за сумнівну одинарну огорожу і затряс нею. Місток довжиною лише якихось два-три метри затрясся, але було видно, що він не піддасться під його вагою. Ще раз поглянув на річище і секунд п’ятнадцять не бачив нічого. Поглядом шукав воду і нарешті знайшов її. Тоді здригнувся: йому здалося, що не він дивиться на воду, а вода дивиться на нього. Спокійна і стримана річка ледь ковзала крізь мовчазні річкові водорості. Супроводжував їх поглядом: видавалося, що вони, отак погойдуючись, будь-якої миті звільнять коріння і попливуть за водою. Відошич перейшов місток великими кроками. Другий берег був стрімкий, і він ледве добрався до узвишшя, де починалося плато, на якому міг передихнути і закурити. Вийняв цигарку та сірники і, доки припалював, із задоволенням констатував, що руки його практично не тремтять. Розставив ноги, щоб почуватися стійкішим, і якийсь час так стояв. З лівого боку темрява ще трималася на краю смуги лісу, але з правого боку вже проглядалися обриси будинків. Звідкись виттям озвався пес, у відповідь почувся гавкіт, і Відошич подумав, що було б розумно взяти якусь гілку в руки. Передумав і посміявся зі своєї перебільшеної обережності. Визирнуло сонце, і тепер уже добре виднілися розкидані на віддалі сотні метрів будинки. Із коминів двох хатинок клубочився дим, і йому лише залишилось вирішити, яка з них більше відповідає опису водія. Віддав перевагу тій, що стояла зовсім віддалено. Нагадувала йому Касумича. Стійка.